Гордієві Пихатому, званому в народі Однокрилом, звісно, і на думку не спадало тоді, щоб отакий опецькуватий лисяк, що дістав од пана гетьмана чималий посаг за колишньою його ^коханкою, щоб отакий тюхтій та став одним із численних зазіхачів на булаву, що їх завжди було чимало на многостраждальній Україні.

Він поспішав до міста Мирослава, пан Пампушка-Стародупський, до стану Однокрилових ворогів, щоб звідти розпочати свої підступні умисли супроти гетьмана-кривоприсяжця: зрадник поспішав зрадити зрадника.

I ось тепер, ускочивши в лабети ясновельможного пана Однокрила, так би мовити, «родича» свого (через Роксоланочку), щоб піддобрити гетьмана, щоб відплатити й за вчорашню наругу Мамаєві, — за спаскуджене паленим пір'ям кадіння й за ганебно втрачені штани, — він виказав кривоприсяжцеві нашого Козака, бо щойно стрів його на околиці села Буряківки, де на ту ніч отаборився в поході гетьман.

Коли запорожця схопили, пан гетьман, зрадівши аж такому таланінню при самому початку війни, звелів мерщій укинути небезпечного ворога за грати й поставити навколо цюпи, крім варти звичайної, ще й десятків з десять німецьких рейтарів, бо він уже чував про всякі характерницькі штуки цього анахтемського Козака.

Гетьманові, правда, хотілось порішити осоружного запорожця негайно ж, але ясновельможний поклав собі до ранку трохи витверезитись, щоб уже на свіжу голову заходитись коло такого приємного діла, як страта богопротивного чаклуна і лобуряки, бо ж у Гордія Пихатого було чимало підстав — дихати на Козака Мамая чортом…

Велика ненавидь терзала душу гетьманові цілу ніч, а причин задля такої сили почуття у пана ясновельможного було аж-аж-аж.

Деякі причини були потаємні, і про них розповідати зараз трохи ще зарано.

А деякі були відомі всім, і, поки Мамай Козак ходив іще в живих, це применшувало славу владолюбного й справді-таки досить пихатого гетьмана.

Одного разу, приміром, — це було ще на Січі — в ту пору, коли нинішній гетьман ходив у генеральних писарях Війська Запорозького Низового, вони побилися з Мамаєм об заклад: хто кого переп'є.

Засіли вони в наметі в генерального писаря, поставили чималу куховку та й почали дудліж.

Уже й вечір минув, уже й ніч була о половині, а Мамай тільки й знав — міняти в шандалі свічку за свічкою та погейкувати на генерального, бач, писаря: ще коряк та ще коряк!

А перед самим світанням бачить наш Мамай, що Однокрил уже знемігся й заснув.

Аж голову схилив на свій писарський стіл, де каламарі, пера, печаті та всяка інша канцелярська справа ташувалась досить густо.

I Козак Мамай подумав:

«Прокинеться вранці оцей гемонський шляхтич (сучого сина стерво!) та й скаже січовому товариству, буцім перепив самого Мамая».

Ото й пішов Козак шукати свідків, а не знайшов, бо всі на Січі вже були в ту пору п'яні.

Тоді й узяв Мамай зі столу отого червоного шпанського воску, що з нього печатки прикладає генеральний писар до гетьманських універсалів чи й до листів султанові турецькому або королеві польському, та й на свічці той цупкий віск, що його ми звемо сургучем, розтопивши, приварив до столу великою печаттю Війська Запорозького обидва Однокрилові вуса, бо ж вони були тоді в нього довгі-предовгі.

Та й пішов собі спати, кудись до Дніпра, в очерети.

А щоб генеральний писар не обрубав собі вуса передчасно та не втік од прилюдного вранці глуму, Козак Мамай посадив над ним, на тому ж таки столі, свого Песика Ложку та й звелів пильнувати.

От прокинувсь Гордій Пихатий, аж голови ніяк не підведе.

Поки він розшолопав, у чім річ, то вже й ранок благословився над Дніпром.

Хотів був пан писар чим-небудь обрубати собі вуса, так і до шаблі ж не сягне рукою, та й Ложечка на нього, на тім же столі сидячи, над самісіньким носом, гарикає, як біблейський лев.

На крик зійшлися вранці до намету генерального писаря добрі люди, мало не вся Січ зібралася, реготали, реготали, а теж нічого вдіять не могли, бо Ложка до столу нікого ж не пускав, а зброї на Мамайового Песика, звісна річ, ніхто не зніме ж!

То реготали всі, а то бачать, же генеральному писареві вже й непереливки, кинулись були шукати Мамая, та хто ж його так зразу знайде в плавнях.

А прийшов сам він уже чи не в обід.

Отоді лише й зліз вірний Ложка зі столу.

Обрубали тоді сокирою нинішньому гетьманові вуса так незграбно, що від правого — сливе нічого не лишилось, а лівий був ще досить довгий.

Всі дожидали грози, коли пан писар опиниться біля свічада й уздрить свою пику з нерівними вусами, але, на превеликий подив, гроза минулася, бо пан Гордій Пихатий мав од природи одну потаємну ваду: в нього в очах з постійного перепою завше все двоїлося, — так уже йому бог дав, — і, коли він дивився на себе в дзеркало, то бачив два носи, чотири ока, чотири вуса, чотири вуха, і він це розумів, і все, що бачив, ділив на два, а тоді, помітивши, що в нього чомусь — не чотири вуса, а тільки два, він подумав, що все двоїться, як двоїлось доти, а вуса двоїтись чомусь перестали, і був з того навіть вельми вдоволений, бо ж йому набридло та остобісіло все ділити на два, і його тішила змога не ділити бодай свої вуса.