За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.

Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір — з дитинства ненавиджу собак.

Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.

Я стояв на залитому бетоном ґанку й вслухався у звуки, що долинали з будинку. Приємні чоловічі голоси, жіночий сміх. Мабуть, батьки, друзі батьків, певно щось святкують.

Коли я натиснув червоний ґудзик дзвоника, голоси на мить стихли, але лише на мить. Потім пролунав веселий сміх і двері відчинилися. На порозі стояла вона, ця дівчина, для якої у кишені куртки я стискав спітнілими руками тюбик з білою фарбою.

— Заходь.

Я зайшов. Приємно вразило, що у будинку не пахло так, як зазвичай пахне у приватних будинках — прілістю та кислою капустою. Пахло свіжими фарбами та тютюновим димом.

— Не роззувайся.

Я роззувся.

— Кажу ж, не роззувайся.

— Звичка.

— Сюди заходь, в кімнату. Ми тут трохи…

Зараз почнеться, подумав я. Зараз почнуть знайомити мене з папіком та матусею, посиплються питання, де ж я познайомився з їхньою мокрощолочкою, їхньою коханою донею, яка так вправно малює метеликів.

Просторий коридор вів у невеличку прохідну кімнату, що була заставлена різним столярним та художнім мотлохом: етюдники, алюмінієва драбина, полички з книгами, половину з яких можна було сміливо вивозити на дачу. Щоправда, й антураж будинку був якийсь дачний, купа дрібничок, яким важко знайти застосування, засохлі мухи на підвіконні, дореволюційний торшер без абажуру, важкі малахітові гардини. Під стінкою стояли свіжі й не дуже роботи з зображеними на них чоловіками. Переважно оголеними. Мілітаристична тематика.

У прохідній кімнатці я побачив двоє дверей, які, певно, вели у пекло та рай.

— Як тебе звати? — пошепки запитала вона, поки я застряг у секундному заціпенінні перед полотнищем з оголеним нижче пояса й зодягненим у адміральський кітель воякою.

— Дюша. Андрій тобто.

— Маша, — так само пошепки сказала Маша й вштовхнула мене у кімнату, де я одразу побачив дуже дивну для мене атмосферу. П’ятеро чи четверо. Ні, таки п’ятеро патлатих та нечесаних людей з келихами у руках, з цигарками в зубах, зі здивованими поглядами, що безкомпромісно вивчали мою шкіру та форму носа.

Кімната кардинально відрізнялася від того, що я бачив двадцять секунд тому. Приходська чистота, але без аскетизму. Все стояло, висіло, теліпалося на своїх місцях. Купа різних деталей, які тільки підкреслювали характер господарів: якісь картинки, гербарії (завжди терпіти не міг гербаріїв, але ці були напрочуд стильними), незрозумілі дерев’яні штуки, які моя бабуся завжди називала «подєлкамі». Половина речей явно знесена з горища: антикварні полички, рамки для фотографій під червоне дерево, гасова лампадка, що була віртуозно перероблена під свічник.

З одного боку, навпроти вікна, стояв червоний, ще добрежнєвських часів диван, з накиданими зверху різнокольоровими подушками. Під вікном стояв тапчан, охайно вкритий фіолетовим у клітинку пледом, два бра, смугастий килимок, дві тумбочки, що по-общагівськи стояли коло спальних місць, шафка, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, на вікнах підняті жалюзі, а на підвіконні… як і в тій прохідній кімнатці, засохлі, ще, певно, торішні мухи. Майонезна баночка, наполовину заповнена коричневими головками календули. Зелена пластмасова мухобійка.

— Нормальок, — ледь чутно промовив я.

— Це Дюша, — представила мене Маша.

Всі п’ятеро по-доброму розсміялися. Дві дівчини — одна довготелеса і некрасива, в дешевих кльошах на манер тих, які ще в молодості тягав мій старий, друга невисока, акуратно вдягнена і, на перший погляд, вродлива. І три хлопця — бородатих, один в окулярах «поліс» (тоді це було зверх моди), ще один у тільнику з чорними смужками. Їхній хоч і дружній, але не без вкраплень іронії сміх мене добряче роздратував.