<empty-line/>

Зроблю невеличкий відступ. Як, бува, кажуть, шукайте жінку, але, зрештою, вона, я маю на увазі жінка, тут важить не менше, ніж я, Данило. Отже, розпочну, як кажуть французи, сан фасон!

Її чоловік сидить на фенобарбіталі, а сама вона навчається на останньому курсі театрального інституту. А ще у неї дворічна дитина, божевільна мати і дванадцятирічний брат, у якого проблеми у школі та на вулиці…

Її ілюзорні асиметричні думки пронизували її мозок. Обережно, аби не пошкодити тонку матерію… Вона годинами могла сидіти перед білою стінкою і знаходити у ній сенс чогось там надфізичного…

Вона їла саме лише вівсяне печиво й іноді іржала:

— Ги-ги, — іржала вона, — ги-ги…

Усі раділи, дарили їй букети й канфети, і вона раділа подарованим їй букетам і канфетам і від того ще голосніше іржала.

Одного разу померла її дворічна дитина, і вона прикувала себе до неї, мертвої, й кричала, що відпустить дитину у землю тільки разом із собою… Її завжди обдовбаний чоловік розірвав ті наручники, які з’єднували мертву дитину з її живою матір’ю. Потім він натовк їй пику. На похоронах вона розповідала, прикриваючи пику вуаллю, що упала обличчям на асфальт, коли убивалась за дитиною…

Потім вона завалила державні іспити, дипломну, усі курсові, усі диктанти та самостійні роботи, усі лабораторні й усі кваліфікаційні роботи, усі домашні завдання та практичні… Вона завалила навіть фізру… І все через її обдовбаного чоловіка, її безпросвітно божевільну матір, через приреченого наркомана брата, якому ледь виповнилось тринадцять. І їй запропонували заплатити комусьтам три штуки баксів, і тоді у неї буде диплом, бо ж вона на п’ятому, вибачте, курсі, все було нормально, аж тут — на тобі… І немає у неї тих баксів — не тому, що ця сума вже надто велика, а тому, що у неї немає навіть трьохсот гривень, щоб купити собі найдешевшу дублянку у Хмельницькому… І всесвіт не здається їй більше неосяжним і суперматеріальним… Тому що їй тепер взагалі немає діла до всесвіту, тому що вона хоче їсти, інколи вона просто включає відік, вставляє касету. Документальний фільм про голодомор, і втикає той фільм, і вона відчуває себе однією з них, однією з тих голодних та змучених… За це її чоловік гамселив ще більше. Чесно кажучи, я б і сам її гамселив за таке, але митці… хто зрозуміє їхні тонкі душі? Сам Бог, певно, і зрозуміє, і то… Хоча, тут я вже осікаюсь, тому що як оповідач маю дотримуватись не тільки хронології, але і чистоти й компетентності у поглядах та давати право вибору на ту чи іншу думку тим, хто слухає або читає цю невибагливу поему про життя…

Так от, що я хотів сказати, ніяка вона не тонка душа, а вже просто тьотка, якій байдуже, що її пиздить, причому і по нирках теж, чоловік, їй байдуже, що могила її дитини поросла кульбабками та лопушинами, що її мати і брат якщо ще не з’їли один одного, то близькі до того, і що її чоловік так обдовбався, що загубив себе, і його загубили усі, кому не лінь, так його вже ніхто не бачив три доби. Та їй, за великим рахунком, пофіг, тому що коли його немає, то він її не лупцює, а зараз^iм і не лупцює її божевільну, завше обслинену матусю… І брата не лупцює, хоча… брат от через рік збере шайку своїх друзівгопників, і вони вламають сестриному чоловіку, причому до всирачки, до смерті, до зсунення століть…

І все це мало продовжуватись приблизно рік, два, десять… Якби не з’явився я.

Ще б пак, вона у мене одразу втюрилась, вона зрозуміла, хто є її рятівником із життєвих, сповнених нікчемності колізій, хто їй підставить обшарпане липневим сонцем плече, хто зловить її під час падіння у Великий Каньйон, хто такий Кларк Кент.

Ну звичайно я.

Так, справді, я був таким собі журналістом, таким собі невдахою з латками на ліктях і заштопаними шкарпетками, зате у мене було велике серце, невеличкий дореволюційний (я маю на увазі, до усіх можливих революцій) фіат, на якому ще можна возити навіть пасажирів, у мене була однокімнатна квартира та спокійна мати, у мене був тато, який працював на СТО начальником, ще були обидві бабусі і один дід, у мене були друзі, з якими я бухаю, та не надто пафосна робота у місцевій газеті.

<empty-line/>

Та річ, власне, не у цьому, і навіть не у Чорному Марсіанському Нінзя… А у тому, що я і вона знайшли одне одного. Вона приходила до моєї однокімнатної квартири, заварювала мені чай, робила бутерброди, пестила мене, і тоді вона розквітала, робилась більш лагідною, дитячою, закоханою, тендітною, ніжною, надто жіночною… І мені це подобалось, тому що тут її ніхто не б’є, ніхто не змушує прибирати у хаті, виносити сміття, прати постільну білизну, мити підлогу, при тому ще й заробляти якісь гроші, щоб купити хавки, і залишок часу стояти біля плити, граючи роль феї-вигадниці, яка з нічого робить ще більш-менш нормальне їдло, причому, вибачте, на хєра? Для кого робить? Для тих, хто її пиздить, для тих, хто її народив, а потім зрікся, мовляв, я сашласума, і не чіпайте мене, для тих, хто живе на вулиці, а вдома лише їсть, іноді приводячи когось зі своїх друзів, аби ті також поїли? Вони, певно, там, на вулиці, кидають жереб, хто сьогодні піде з її братом їсти. І той, кому несказанно повезло, мабуть стрибає, радіє, що він таки поїсть, а всі інші і далі будуть ширятися 646-м розчинником або нюхати «момент», вишукуючи у цьому занятті розмаїтого ладу глюків…

Отже, вона приходила до мене і поверталася до жіночої подоби. Я знав, це читалося у її очах, і це, мабуть, було найбільше бажання у її житті, щоб я запропонував їй переїхати до мене. Але я достатньо не любив її, можна сказати, що я взагалі її не любив. Так, дійсно, у нас були хороші стосунки, мені було з нею дуже добре, вона раділа, що я її не пиздив, і, можливо, саме за це і любила мене… Та я все ж таки не пропонував їй переїхати до мене. Я б не зміг її щодня бачити, і не тільки через те, що я її не любив, а ще й тому, що у моїй квартирі завжди були б розсипані крихти від вівсяного печива, а що я не змушував би її прибирати, мити посуд, то ніхто б, окрім мене, і не прибирав би ті крихти, а якщо, не дай Боже, вони попадуть до мене у постіль… А потім ще ті всякі креми і мазі, які я терпіти не можу. Ні, не те щоби я не користувався чоловічою косметикою, просто самі поміркуйте: ці всі колбочки, тим більше їх же має бути не одна і не дві, а кілька десятків щонайменше, а це ніяк не входило у мої плани. Хоча, мабуть, у неї немає тих колбочок і баночок, тому що вона навіть на шампуні економить, тому що у неї шампунь кропивний — найдешевший, але те, слава Богу, ніяк не впливало на наші взаємини. Та все одно: волосся у ванній, якісь незрозумілі тобі таблетки, якісь психоделічні картинки, якісь пусики-мусики. Ну шо, я не знаю цих жінок… Коротше, це не краща думка, яку я від тебе чув, відповів я, прирікши її на пиздення чоловіком, якого той порошок ізсередени майже зжер…

Але, незважаючи на мою безсердечну відмову, вона мене менше любити не стала, просто вже не було того неземного, ельфійського вогника надії у її очах.

Іноді я відчував себе сволотою, останньою собакою, яка тільки наважилась бродити цією землею. Так, дійсно, чоловік її бив, а я навіть ні разу не прийшов і не заступився за неї, не сказав тому виродку, шо ей ти, Толян, скільки можна так знущатися, припустімо, зі Свєтки, ти, мав сказати я, давай зав’язуй, а то я приведу своїх пацанов і вони тебе опустять, а Толян мав відповісти, що він у труні бачив усіх моїх пацанов, тому що я півень і пацани мої півні… Тоді я мав приїхати з одним своїм другом-сцикуном на своєму фіаті, і сказати, що слиш, Толян, я ж сказав, шоб ти закінчував це свинство, припини лупцювати, припустімо, Свєтку, а він мені скаже, щоб я котився звідси, тому що незважаючи на те, що у мене задрочений фіат, у нього є друзі, які їздять на опелі, і ще, шо мій друг — сцикун і півень, як я. Звичайно, ретируватися — було б показати себе повним ідіотом, сцикуном і невдахою, та і тоді б у неї згасла остання у її житті надія. Надія на мене. І я мав знову ж таки приїхати до її чоловіка, але вже не з тим другом-сцикуном, а зі старими шкільними товаришами, які мене колись заганяли, а тепер хімічать якісь там напівзаконні справи. Привіт, сказав би я своїм товаришам. Двоє з них півжиття ходили на бокс. Привіт, скажуть вони мені, і так, по-дорослому, вже ж не діти, посміються, мовляв, що йому нада, хоча зрадіють, тому що як-ніяк колишній однокласник. Як справи, продовжать вони. Нормально, скажу я, хочте пива? Вони погодяться на пиво, і я пригощу їх не надто дорогим пивом, яке вони майже не п’ють, бо якщо щось і п’ють, то коньяк, який, як казав Бродський, пахне клопами, чи водяру, але ж водяру я майже не п’ю. П’ючи пиво, я розповім їм про те, що трапилось. І вони погодяться мені допомогти у тому випадку, якщо я виставлю їм поляну. І я ще напишу зо три статті, продам магнітолу, продам навіть сигналізацію з машини, яку мені батько подарував, привізши її з Німеччини. Отже, підемо ми до того Толяна розбиратися, щоб той, курва, Толян не пиздив мою, припустімо, Свєтку. Ми зустрінемось десь біля мого гаража, Толян прийде з друзями, і вони усі зустрінуться, і я там буду стояти, і тільки у мене будуть дригатися ноги і тремтіти руки, бо ж я один серед них усіх сцикун. Але для неї я не сцикун: я знайшов мужність зустрітися з її чоловіком, який її пиздить, з якимись страшними бандитами, байдуже, звичайно, що вони мої колишні однокласники, але все ж… І мої «пацани» зустрінуться з Толяном, і хтось із моїх пацанов крикне, бля, так це ж Толян! Толян, привіт! Дивися, з ним ще Рома і Вася. Шо, Толян, ще жереш ту свою наркоту. Давай краще з нами, бухати. І вони усі разом підуть бухати за мій рахунок, вижирати все, що було куплено на мої гроші, випивати також усе, що було куплено на мої гроші. І я з ними піду, бо мої колишні однокласники мене одного не залишать. Пішли, скажуть вони, з нами. Там уже поговоримо. І з’їм я лише два шматочки шинки і вип’ю двадцять грамів коньяку, який на дух не переношу. А вони з’їдять і вип’ють усе і, напившись, хтось із моїх скаже: «Толян, не бий більше, припустімо, Свєтку». І Толян скаже, що добре, не буду. Мій однокласник мені підморгне, мовляв, усе владнали, а ти боявся. І я у тому товаристві буду почувати себе якось непевно, навіть невпевнено, чужинцем, тому що я не розумію їхніх балачок, але розумію, що з цього усього вийде чудовий репортаж, до якого можна додати кров та іржавий (обов’язково іржавий) лом, яким один замочив іншого. І я вже хочу втекти звідси, і знаю напевне, що моїм однокласникам і Толяну разом з його друзями пофіг, чи є я, чи немає мене, але якщо я встану і піду, то вони, звичайно, образяться і скажуть, що я їх не поважаю, суто як пацанов, і мені знову буде якось не по собі. Я буду постійно підстрибувати на своєму стільці і якось тихенько й сором’язливо скажу: «Може, я піду?» А вони: «Куди тобі іти? Сиди з нами, ти ж нормальний пацан». Да, скажу я, нормальний, але все ж таки? Я вже згоден повністю зламатися і замовити ще якоїсь хавки та бухла, тільки б вони мене відпустили. Десь під дванадцяту ночі, коли у мене вже немає навіть власного «я», коли я програвся сам із собою у карти, на дуелі, у шахи, коли я перетворився на саму лише метаплазму, ми розійдемось. Я прийду додому, розплачусь, вип’ю кави та снодійного, ляжу і буду думати, чого ж життя таке паскудне, а близько третьої мені подзвонить її божевільна мати чи, в кращому випадку, її брат і скаже, що вона у лікарні, що Толян її забив ледь не до смерті. І тоді вже точно нічого не залишиться, як продати душу дияволу…