Щойно під вечір рятівничі бриґади відкопали присипаних у тих частинах корпусу, що ще стояли, або у сховищах. Тих частин корпусу, що зовсім завалилися або згоріли, ніхто й не розкопував. Там і залишилися Омелян з Мартою. Вісім тонн румовиська і сталеві машини стали їхньою могилою.

Два місяці пролежала Марія в лікарні. Але ще довгий час після того треба було лікувати розхитані нерви. Довго ще не знаходила вона собі спокою і, коли засипляла, зривалася й кричала спросоння. Інколи і на яві кричала й ридала, пригадуючи загибіль рідних. Часом була близько самогубства.

Та час ішов. Врешті, в лікарні було повно таких самих людей, з такими ж або ще гіршими втратами. Бо Марії залишився, принаймні, синок. Під час нальоту він потерпів менше, і давно вже був у дядька. І його, як і Василя, бауер виганяв на роботу: громадити сіно, пасти худобу, доглядати дріб. Не буде ж задарма їсти хліба. Обурювався і лаявся, що, крім тих нероб, які вже має, мусить прийняти ще один рот до хати.

Але війна кінчилася, і він побоювався. Хтозна, який лад настане, і чи ці самі ости не стануть якими бурмістрами або комісарами? Тож прийняв мовчки Марію, коли Микола привіз її з лікарні.

З радістю зустрів Марію Фік. Не бачив її довгі місяці і тепер стрибав і вертівся, як тільки вміє пес. З плачем тулилася до нього Марія, кажучи, що нема вже його пана і ніколи ніхто з них не побачить уже його та Марточки. Що розумів з того пес?

Цвіли сади, на альпійських луках синіли терличі і золотіли ключики, і був травень. І було ще кілька днів тривоги, якийсь хаос, стрілянина по лісах. Хтось ішов і їхав в один бік і в другий, і тривожні вістки непокоїли й так війною вичерпаних людей. Ніби міст мали висадити в повітря, але самі мешканці вночі вийняли міну. Ніби їдуть і йдуть і вже за горою.

На домах повисли білі плахти, на ратуші появились американський і англійський прапори. І відкіля їх взяли мешканці?

А вранці в’їхала в тісні вулички старовинного містечка змоторизована колона кольорових американських військ. Гриміли бруком танки, котилися гармати, і темнолиця людина розглядала з цікавістю новий світ, якого не бачила ніколи.

Війна покінчилася. Для тубільців. Вони повернуться до щоденних зайнять, відбудують міста, фабрики, і край їхній знову розцвіте й стане зразком для інших. Але яка доля чекає тих, що забрели в чужий край, що не мають рідної землі під ногами? Що чекає їх завтра, тих, що, як Жуки, збереглись від нещастя, і тих, що, як Марія, втратили найдорожчих?

А таких було теж немало.

Літо. Тепле, яскраве. Від снігів на горах відбивалося сонце, розливало гаряче, ясне сяйво в долини, на узбіччя гір, на полонини. Німці садили кукурудзу, обкопували картоплю і з полегшею зідхали: «Богу дякувати війна покінчилася!»

Брескви й морелі цвіли перші. Від них рожевіли стіни баварських будинків і рясніли садки. Потім забіліли груші, що пнялися по стінах домів, розмальованих великими картинами, найчастіше з святого письма, з улюбленим мотивом: св. Христофор несе на плечі Христа з земною кулею в руці. Так, садки гарно цвіли, буде садовина, будуть знамениті тірольські яблука й груші, що вже самі заглядають у вікна. Як гарно, все таки, жити, як хороше, мирно, привітно!

Микола робив далі у свого господаря. На горах весна приходить пізніше, і треба було її використати. Тож усі руки були зайняті. Навіть Фікові дозволяли час від часу іти в поле. Тоді біг він за плугом чи бороною, шукав личинок хрущів та хрупав їх із смаком. Поївши, лягав у борозні й дрімав. Навертаючи коней, Микола казав до нього:

— Добре тобі тут. І твоя господиня з тобою, і ситий ти, і маєш дах над головою. Та це нині. А що буде завтра? Що чекає нас усіх завтра? Не залишимось же тут у чужих. Скоро й їхні сини повернуться з лікарень, з полону. Тоді буде кому робити. Врешті, нам тут не сидіти.

Журба не давала скитальцям спокою. Та Фік не багато з того розумів. Для нього був мир: не літали літаки, не гриміли бомби. Тож, слухаючи Миколу, помахував хвостом і з довір’ям лащився до нього. Добре бути навіть псом, думав Микола.

Добре бути господарським псом. А не таким скитальцем, як Фік. Його завтра таке ж непевне, як і його господарів, а може ще непевніше.

Зараз по приході союзники зарядили реєстрацію. Перевіряли: хто, відкіля, на які документи приїхав. Українців записували як росіян і всім разом обіцяли, що скоро вернуться додому. Бо й чому ж би ні ? Таж вони, вояки, тільки й чекають хвилини, щоб вернутися до своїх в Америці, Англії чи Франції. То чому б не вертатися насильно вивезеним російським громадянам?

Скитальці стали організуватися. Так, як розпалася штучно побудована німецька велика держава, так розлетілися й «ости» на українців, поляків, чехословаків, мадяр. Представники кожної групи говорили з тимчасовою владою, відбирали зарядження та переказували їх своїм людям.

Замаяв жовто-блакитний прапор над будинком у місті, де була домівка українського комітету.

Нелегко було представникові українців, Григорієві Онищакові, бо він, майже як всі українці, не знав англійської мови. А треба було переконувати американських вояків і старшин, що українці не росіяни і не поляки і що вони не хочуть вертатися додому.