Діпісти звикли до таборів з їхньою тіснотою, звикли до непевности. Організувалися. Таборові управи, школи, лікарні, театри й концерти, часописи й журнали, видавані на циклостилі, безліч товариств, організацій і політичних партій, як маком, засипали нашу дійсність.

І стали один одного питати, що ліпше: М. чи Б? Стали політикувати, а то й воювати. Збруч, що його присипали були спільні небезпеки, знов час від часу виринав з підземних ходів і набирав води, набирав буйности. Буйний бо народ наш і готовий завжди до свар і міжусобиць. Ще з княжих часів…

Врешті в кожному громадянстві, в кожній державі є партії, є зрізничкованість. З того постала демократія! Тож і ми стали творити державу в наших таборах. Раз, що надіялися емігрувати, переїхати в одне місце і там побудувати міста-села з питомим нам устроєм. Але також вірили в поворот. Недарма читали газети, слухали вісток, надаваних через гучномовці, і, розклавшись на траві, політикували. Ось-ось в Росії почнеться революція, ось-ось союзники посваряться і — вибухне війна. А ми тоді додому і давай творити Україну! Але таку, яку хочемо, таку, яку я хочу, а не ти!

Іноді весело бувало в таборах!

Фік і його друзі не брали участи в наших дискусіях і не готувалися до державної діяльности. Для них існувала тільки теперішність, були свої політично-бойові партії, свої партійні порахунки і своя міжнаціональна ворожнеча. Бо, наприклад, оті німецькі голодомори, пуці, міці, штуці, частенько залазили попід огорожею і витягали дбайливо позапорпувані кістки. Так, про запас. Вони певно вважали, що тут Дойчлянд і що вони мають право й на таборові кістки. Але кістки ці були екстериторіальні, вони були під опікою ІРО, і до них німецьким псами не було ніякого діла. Тож не раз приходилося показувати їм, що мрія про Ґросдойчлянд і для них пропала і що вони не надпси, а таки прості собаки, хоч і розуміють по-німецьки «ком гер! ліґен!», чого жаден порядний таборовий пес не розумів. Правда, було погане слівце «равс!» і його навчила біда наших приятелів. Але воно теж мало право там, поза табором, а не тут, де ми були повними панами, ми, діпісти.

Однак, війни за сучки велися переважно поза таборами. Туди тічкою вибігали наші хоробрі песичі і не раз верталися, вкриті всіми ознаками бонової слави, почавши від обгризених вух, а на переломаних ногах і спинах кінчаючи. Що ж, війна, і тих швабпсів треба трохи повчити. Щождо сучок, то, як і в давнину, бранки бували нагородами для переможців…

Але люди дивилися на своїх псів з журбою й похитували головами. Кожної хвилини шваби можуть їх винищити, мовляв, розносять хвороби, або й прийдеться самим їх позбутися. Було їх лише кілька, але кожен мав за собою не менше славну історію, як Фікова, і коли вже вони але сюди примандрували, то, очевидно, господарі були до них дуже прив’язані.

А що буде з кіньми? Їх же на еміґрацію не пустять. І ними ж ми маємо вертатися додому. Бо чекай-дочікуйся транспортів! А ми запряжемо Карого й Шпака чи двох Гнідих, батіжок в руки і:

— Вйо, мої коники, вйо, діти! Як приїхали, так і повернетеся! До вільної, соборної, незалежної, бандерівської, мельниківської, гетьманської, демократично -революційної багрянівської, доленківської… Вйо, гайта, вісьта, соб і цабе, ти, борозний, і ти, підручний!

Чи не про це говорили між собою Фік і Бурцьо, і Босий, і коні, їхні приятелі, коли зустрічалися чи то в стайні, чи на пасовиську? Може й вони надіялися кожної хвилини вертатися до власних стаєнь, хоч там і не буде консерв і хліба, масного й смачного, не буде вигідного, бездільного життя. Але дім — домом. Рідний.

Чого як чого, але цього слова Фік не розумів. Слово чуже, ніколи в собачому словнику не вживане. Почувши його перший раз, Фік почав дбайливо нюшити. Його ніздрі кривилися вліво і вправо, втягаючи повітря. Але, крім запаху звичайного пилу, кінського гною та харчів, нічого не вдавалося вловити його чуйному носові. Ах, правда, запах його господарів!

Вранці зібралася ціла сім’я, і Фік дивився на неї здивований. Не було ж свята, ні неділі, діти пішли до школи. Та й не пора була на прогулянку, бо осінь, погода дощова. Але господарі поговорили і десь пішли. Тож краще й собі податися до стайні, розвідати, які є новини.

А новина була. І ім’я її: скринінґ. Від чого воно, це слово? Кажуть, що «скрін», то сито. Значить, скринінґ: пересівання крізь сито. Кого пересіватимуть, псів? Ні, людей. Крізь яке сито? Політично еміграційне, міжнародньо-комуністичне, хто його знає ще яке. Але раз таке почалося, значить щось буде. Щось уже рушилося. Не сидіти ж нам тут, в таборі, без кінця, до суду-віку!

Зібралися у великій кімнаті й виповнювали формулярі. Писали, хто вони й відкіля, яких батьків, які мали прізвища, коли та де народилися. А там: коли приїхали до Німеччини, де були, що робили, скільки їм платили за роботу. А чи були в армії, якій?

Тут уже було не одне табу. Знали їх усі: не пиши, що ти з Східньої, тільки з Західньої. Не пиши, що сам поїхав, тільки що насильно вивезли німці. Не пиши, що робив якусь іншу, крім каторжної, роботу, за яку платили обмаль. В арміях не бував, борони Боже, політики слихом-слихати, видом-видати не чув і не видів. Чому не вертаєшся? Бо винищили сім’ю та й мене знищать. Що хочеш робити? Емігрувати! Куди? До Америки!

До Америки! До Америки!

Хитріші мали готові документи, що наявно свідчили про їхню правду. Інколи в поспіху забирали з собою метрику не Медведя, а Медведенка, і не з Печеніжина чи Левандівки, а з Чорнухів, Олексіївни чи Запоріжжя. А тут ще така метрика по-латині чи по-польськи, розбери її. Правда, та була жовта від старости й подерта або дбайливо склеєна, а ця… але на все є спосіб, одна, як і друга, папір. Очевидно, найкраще не мати жадної! Тоді й не видно, котра звідкіля. І загалом документ — шкідлива штука, і не знати, котрий може помогти, а котрий може й угробити людину. Цур їм, отим паперам!