А потім виявиться, що мені просто закортіло романтичної пригоди — і я її вигадала…

Як же вона примудрилася пхнути бармену записку? І чи не простіше було з першого-ліпшого автомата зателефонувати? Я гляділа на аркуш паперу в синю клітинку, і не полишало мене відчуття, що весь сюжет — вдало розіграна містифікація, а завтра Оленка подзвонить мені зранку і, як нічого не було, запросить до Ями — «на каву»…

Нарешті я повернулася до бомжа.

— Номери машини?

Півхвилинне здивування і напрочуд чітка відповідь:

— Три трійки і ще якісь цифри… вже не пригадую. То ти і є кавалер, який її надурив?

— Менше знатимеш, краще спатимеш. Дякую за розмову.

— Дякую за морозиво, — скривився бомж, мов на квасне яблуко.

І знову — довгі гудки. Палець накручує інший номер.

— Олена до нас останнім часом рідко заходить, — пояснила мені її мама. — Ти Матвію ліпше подзвони.

Мене кинуло в пал.

Слава Богу, хоч Матвій був удома, та на нього можна в цьому розраховувати: меланхолійний і флегматичний, він спати лягав рано, для нього на гулянку вночі зірватися — кара небесна, а для розваги він краще о шостій ранку вийде побігати.

— Оленка в тебе? — рвучко спитала я.

— Нема.

— А коли ви бачились?

— Та ми, якщо чесно, посварилися…

О Боже!

Безтурботному Матвію навіть не спало на думку перепитати, чому така нагальна потреба бачити Оленку. Я ж не могла пояснювати йому телефоном, що сталося.

— Виходь мені назустріч, — наказала я, знаючи, що прохання Матвій проігнорує.

— Пізно вже… — почав він нити.

— Виходь мені назустріч.

Ми домовились зустрітися на півдорозі між моїм та його будинком: у дворі однієї зі шкіл зараз, пізно ввечері, затишно і можна спокійно поговорити. Я знала, що Матвій хворобливо пунктуальний, тому прийшла завчасно — й не помилилася: його невисока, кремезна постать, освітлена поодинокими ліхтарями, теж з’явилась на обрії.

— Що трапилося?

— Зараз дізнаєшся. Спершу глянь на це.

Міцною смаглявою долонею Матвій узяв листа —

анонімне запрошення в Яму. Став під тьмяний ліхтар, почитав аркуш, оглянув уважно конверт, тоді відірвав від нього погляд і втупив у мене. Я розповіла йому, як ми з Оленкою, ще в перші дні знайомства, спускалися ескалатором метро (я так добре пам’ятаю її зелену пухову куртку!) і вона запросила мене в Яму — вперше.

— І до ж чого це все ведеться? — поцікавився Матвій.

— Я була сьогодні в Ямі.

Оленчин наречений слухав розповідь про бомжа з «Хрещатого яру» мовчки, не перепиняючи мене, не розпитуючи, не виявляючи жодної стурбованості.

— Матвію, це дуже схоже на правду.

— Ну, не знаю. А мама її…

— Порадила до тебе звертатися.

Він замислився, схиливши голову. З перенісся одразу сповзли окуляри, і Матвій неквапливим рухом поправив їх.

— Почитай записку, яку мені передав бармен у Ямі,— і я витягла ще одного туза з рукава.

Так само уважно мій співрозмовник оглянув Оленчину записку, але, схоже, менше за мене здатен був розгадати, що може означати коротке і дивне послання. Який саме комп’ютер могла лишити мені Оленка, щоб потім зникнути? Не пригадували ми щось у неї не тільки нового, а й старого теж. Нарешті Матвій повільно мовив:

— Слухай, що за дурниця з листом? Не легше було подзвонити?

— Може, і легше. Але ж не подзвонила…

Ситуація, погодьтеся, нереальна: живе собі людина, має батьків, друзів, нареченого, врешті-решт, і ні сіло ні впало — зникає за білого дня…

— Якщо до завтра Оленка не з’явиться, я не знаю, що й думати.

Назавтра Оленка не з’явилась.

На роботу я спізнилась, але Матвій одразу потяг мене «курити» («покурити» і «в туалет» — тільки й виправдання відсутності на робочому місці): добре, що обидва начальники зранку вчаться англійської мови. Ми зустрілися під сходами, що вели в підвал, — у єдиному місці в нашій шановній конторі, де ще можна було вільно дихати. У зв’язку з тим, що міністерство невблаганно перетворювали на комітет, а штат скорочували, колишні його співробітники осідали на нашому балансі. Вони люто ненавиділи нашу свободу — те, що ми заходили до віце-президентів, не стукаючи у двері, те, що ми забагато сміялися, те, що ми не боялися нікого. Вони висмоктували нашу свободу, як кисень, аж одного дня нам її забракло. Вони спробували навіть ліквідувати наш утаємничений куточок під сходами, але ми його само відкрили.

Притулившись до запорошеної батареї, Матвій замислено запихкав цигаркою. Дим зависав у повітрі й ліпив чудернацькі фігури. Випливло сонечко, ми вийшли у двір і піднялися на сходи, які дерлися кудись угору крутими київськими горбами. Завжди поважного, рахманного Оленчиного нареченого важко було впізнати: чорне коротке волосся прилипло до спітнілого лоба, Матвій раз у раз куйовдив чуб, тоді знімав окуляри, протирав, одягав назад. Витягнув із пачки чергову цигарку, довго не міг її прикурити, клацав запальничкою, стиха лаявся, аж навіть я підставила руки, допомагаючи йому, затуляючи од вітру хистке жовте полум’я.