Першою на мій творчий поклик відгукнулася сусідка через вулицю баба Феська. Вона перебрела вуличку, зайшла до мого двору, де паслися її ще геть молоденькі курчатка, куриця пізно висиділа, і, тривожно поглядаючи на небо, чи не з'явилася чорна тінь шуліки, мовила до мене тонким, високим, несподіваним для її літ голосом:

— Григоровичу, дак, може, — підстелюшка?! Як отая п'яничка Дунька, яка до дідугана Федоса бігає, за півлітерку самогону під нього підстеляється, хоч їй і сорока немає, а йому — усі вісімдесят?! Чортові душі, як тільки прибіжить, а мені ж через Жолудівку усе видать, так і куфайками вікна завішують…

Я висунувся по плечі у вікно, продемонстрував блокнота, черкнув у нім, хоч це слово знав, і вдячно відлунив:

— Дякую, я записав, але ще якесь є слово!

Вона радісно закивала головою, — уже давно недочувала, — і повела свою припізнілу птахоферму із мого лисуватого дворища у зарослий бузиною беріг Жолудівки, далі з очей шулічиних. Я творив далі, але забуте слівце сиділо в голові щемкою скабкою. Ішла повз мій двір із городу на дідівщині баба Катря, несла повну корзину червоних, як жар, помідорів. Поставила корзину на траву, одібрала гри найрозкішніших помідора і поклала на моє підвіконня, вони святково кумачіли, наче на виставці.

— Ото ви уранні запитували про теє стиднеє слово, то, може, це — курва? — сказала баба Катря, висока і худа, як засохла, пізньої осені, соняшнина. — Колися, скоро по війні, була у нас у селі передова доярка Нелька, хваміліє уже забулося, та й приїжджі яни були, не наші, кацапи чи, може, цигани були. Дак вона усе по нарадах та зборах їздила, бо злигалася з якимсь там районним начальником. Дак чоловік терпів-терпів, а дєтви се у них не було, далєй зарядив дробовика, наче на вовка, поїхав у район, на ніч глядячи, а Нелька се ж наче на нараду передовиків подалася, і обох їх із дробовика встрелив, у тій уже готелі, у ліжкові. То як судили його, а суд у селі у нас був, показовий, дак він і каже у останньому своєму слові: «Ні в чому не каюся, люди добрі, якби і усе сеє спочатку почать, устрелив би її, курвишу погану…» Звиняйте…

Баба Оришка прибрела аж із краю Яблушного, під саме моє вікно, дістала із приполу велике, жовтюще, наче сонцем налите, яблуко, поклала на підвіконня. Усівшись на теплу, день був погожий, призьбу біля мого вікна, завела таку мову:

— Осе надумала-бо я своєю дурною головою, що слово, яке ви просили згадать, яке до непутньої жінки ліпиться, сеє слово — лярва. Бо як робила я санітаркою на сільському медпункті, такий случай інтереснющий трапився. Підвезли до медпункту на возі, сіном вистеленим, щоб мєнєй трясло, Семена Шугая, електрика цегельні. За матню він обома руками тримався і зіпав на усю вулицю, як чапля над озером: «Лярва! Лярва проклятуща! Що ти, лярва, зо мною зробила?!» А було, значить, так. Уже сороковку свою тоді Семен наздоганяв, а усе ще — у холостяках числився. Од війни і удів молодих, і тих невіст, що своїх женихів із фронтів не дочекалися, у селі ще повненно було, і він пасся, як козел. І була серед них Марфа Кокотуха, висока, грудаста, м'язиста, нарівні із мужиками сирець до печі тачками тягала. Як підкочувалися було до неї мужики, казала: «Ну чого ти липнеш, коли у тебе грудь менша, аніж моє коліно?!» І це була правда. А Шугай зумів і до Марфи підкотитися. Походив трохи вечорами, вона саменька жила, та й до іншої став топтати стежку. І ось виходять люди з цегельні, зміна закінчилася, і Шугай хилитається розкарячувато. А усі знали, що він на цегельні електричні лампочки краде і в матні через прохідну проносить. І Марфа знала. А була вона сильно зобижена, що Семен походив до неї та й покинув, як останню. Дак Марфа перестріла його за прохідною, притулилася, наче з любовної нетерплячки, та коліном у матню як штовхне! Лампочки електричні у матні — трісь, скло на дрібні гострячки розсипалося, а гострячки впилися, звиняйте мене, стару та язикату, у все його мужеське причиндалля. Заревів він, як бугай, якого вихолощують, став розкарякою серед дороги і кроку ступить не може. А Марфа хоч би що — погойдалася собі із бабами. Бо усі вони на Шугая лихими очима дивилися, що так перебирав. Дак уже директор цегельні розпорядився коня запрягти, сіна на днище воза, що його з лугу поромом перевозили, постелити, і поклали Семена поранетого мужики обережно, і конюх повіз його, наче цяцю яку, до медпункту. Дак фельдшерка лише уколола його, а розбираться із його контуженим причиндаллям сама побоялася, та й не давався він, обидві руки до матні наче приросли, не одірвеш. Фельдшерка викликала з району «скору», «скора» його завезла у районну лікарню, і вже тамочки хірурги із Шугаєвого мужеського причиндалля бите скло повиймали. Повернувся він у село мо', тижнів через два, але ще довго до фельдшерки нашої на перев'язки ходив, бо не загоювалося. А про жінок якось що і думать забув, охоту одбило, видать. Скоро і з села з'їхав, на Донбас, у шахти подався, бо сильно усі із нього, Марфиним коліном контуженого, сміялися. А відтак ще й дільничний міліціонер почав допитуватися, звідки він ніс лампочки, які йому у матні розтовкли, криміналом запахло. Але поки Шугай на возі лежав, на сіні луговому, коло медпункту, усе покрикував крізь стогін: «Лярва! Лярва!», і мені тепер у пам'ять приплелося, то й вам на язиці своєму слизькому під саменьке вікно принесла…

Тільки баба Оришка з двору, а уже Феня, по дорозі до лавки, а вона тричі на день туди бігає, сільські новини дізнається і по кутку, як місцеве радіо, розносить, під вікно моє:

— Драстуйте! Ви ото про теє стидне запитували, то я згадала. Се ще до війни було. Ото ж гори за нами, над Дніпром, Жомирівка і Холодна, то тії гори, що до них Ной із ковчегом приставав, коли потоп закінчився. Десь там у кручі ковчег той і єстяка досі, казали якось у лавці, що будуть до Жомирівки повз нас стратегічеськую дорогу прокладать, щоб ковчега вивезти, бо він величенний, усі звірі і птахи, по парі, на ньому уміщалися. Дак до війни гори тії були голі, сама трава на шпилях росла, се уже осьдечки недавно їх лісівники соснами засадили. А тоді тамочки худобу пасли, людську череду. По черзі пасли. І ось випала черга пасти череду Гальці Джигуновій, із кумом своїм. А вона, Галька Джигунова, сильно розслаблена була, звиняйте вже, на передок, і чоловік її, Толя, коваль колгоспний, сеє знав, але піймать на гріху ніяк не міг, така викрутуха. І так получилося, що того дня, коли Галька із кумом своїм пасли череду на горі Жомирівці, сів на колгоспі літак, кукурузник. І за червінця льотчик пропонував над селом піднять, хто захоче. Але ні у кого грошиків зайвих не було. І тільки Толя-коваль напросився. Піднялися вони на літаку над селом, а Толя-коваль і каже льотчикові: «Пролети над отою ондечки горою, де череда пасеться». Дак летять вони над горою Жомирівкою, низенько летять і бачать як на долоні: на самісінькому шпилі Жомирівки, в улоговинці, лише з неба і видко, Галька із кумом своїм любиться, голі ноги, мов дула зеніток, угору задерши. І так любляться вони, що й літака над собою не чують. Що ж, коло вони зробили над Жомирівкою та й сіли знову на колгоспному дворищі. Дак Толя-коваль потім і казав про політ свій, се я ще дівувала і на власні вуха чула, а він грамотний був, у червоній кінноті одслужив і усілякі культурні слова знав: «Що ж той самольот: люди — як мурашки, хати сільські — як черепашки, а моя Галька — як простітутка…» Дак, може, звиняйте, слово теє, що ви просили його пригадать, «простітутка" і є?

Уже сонечко торкнулося верхівок золочених осінню верб, уже робітники цегельні, перша зміна, проїхали повз мій двір стареньким, деренчливим автобусом у сусіднє село, коли межу переступила дружина героя мого «Кролика» баба Софія. Про мої філологічні пошуки на кутку вона не знала, я не хотів залучати до творчого процесу і її, аби не здогадалася, що пишу про історію, яка трапилася не так давно із чоловіком. Але Софія сама втрутилася у творчий процес. Поклавши на підвіконня кружало стиглого соняшника, вона почала жалітися мені, як останній інстанції:

— Не оддає чортова лахудра мого кролика, що уже я сварилася! Кролик там — як кабанюра, скільки я йому трави переносила, скільки буряків поперерізала. Якби уже у них там що получилося, мені не було б так обидно. Але ж я й сама давно знаю, що у мого дуралея давно уже — у матні похорон, хоч на слизькому язику його ще і свайба. Він сам часто каже, на дівок через тин зирячи: «Забрав, Боже, силу, забери і помишленіє…» І охляне мій кроличок у того «червоного ліхтаря», у неї і трави уже нема де скубнуть, увесь беріг витовкла, випрасувала худими ребрами своїми, трав'янка погана!..

— Трав'янка! — щасливо вигукнув я, молотячи на друкарській машинці останній абзац оповідання, куди це слово і просилося, куди і лягло, наче остання цеглина у вимурувану стіну. — Саме — трав'янка! А в моїй голові — наче коротке замикання!

Світовий літературний процес на даних етапах, як сказав би мій номенклатурний герой, було порятовано.

Уже я, здається, розповідав цю історію в своїх книгах. Але вона така багатогранна і парадоксальна і водночас така типова для епохи так званого застою, що її можна розповідати безліч разів, кожного разу відкриваючи нові грані. Головне ж, що вона — не вигадана, як і більшість моїх історій. Якби я вигадав її, мене можна було б без вагань записувати у генії. На жаль, у цій історії немає жодної вигаданої сцени. Усе відбувалося насправді. У братній соціалістичній Польщі, куди я у складі напівофіційної-напівтуристичної, від Комітету молодіжних організацій, делегації прибув навесні шістдесят восьмого року, напередодні відомих чеських подій. Добрий сюжет для роману про застійні часи і взагалі — про тоталітарну систему, як мене з допомогою кагебе споряджали до Польщі, додавши до делегації, уже в останні дні, спеціальну агентшу для стеження за підозрілим письменником, досить симпатичну, але, на жаль, на шостому місяці вагітності… І я змушений був нікуди від неї не відходити, оскільки як людина більш-менш вихована носив її досить тяжку валізу. Втім, і агентша тримала мене на дуже короткому повідку, проводжала мене навіть до дверей вбиральні. Можливо, боялася, що я передам американським військовикам плани свого нового роману або мене захочуть викрасти таємні слуги імперіалізму в братній соціалістичній Польщі… Що ж, незадовго перед тим мене було названо з високої трибуни високою посадовою людиною націоналістом, а мій новий роман «Катастрофа» був підданий, як тоді казали, заслуженій критиці за ідеологічні помилки політичне незагартованого автора. Хоч автор писав роман у лавах рідної радянської армії, з якої не так давно і повернувся. Це був мій перший виїзд за кордон, хоч справжнім кордоном між двома світами тоді була Берлінська стіна, а смуга поблизу Перемишля, де нас шмонали прикордонники, — так собі, для ока світової громадськості…