Успішно заваливши міністерство фінансів, Турхан-Бей вирішив утнути той фокус у вседержавних масштабах. І твердо та врочисто пообіцяв: якщо, мовляв, народ обере його своїм Царем-батюшкою, то він скаже народові, де взяти гроші. (Чому він цього не сказав, будучи на чолі фінансового відомства, ніхто з епсилонців не додумався запитати, бо всі повірили претендентові на найвищий у державі пост. Тим більше, він заявив, що на посту міністра йому не давали такої можливості, тобто підказати рідному епсилонському народові, де йому, не маючи грошей, діставати ті гроші, але ось на посту Царя-батюшки він це неодмінно зробить, і тоді вже на Епсилоні точно настане ера благоденства).

Противників ери благоденства на Епсилоні, як і слід було чекати, не виявилось. Турхан-Бея одноголосно обрали Царем-батюшкою на найближчі чотири роки… Ну й заходився Турхан-Бей працювати в демократичному Епсилоні. Царює та й царює, а всі чекають та й чекають, коли ж нарешті настане обіцяна ера благоденства. А вона все не наставала і не наставала, а все тому, що Турхан-Бей був надто зайнятий царюванням і на все інше у нього вже просто не вистачало часу. Зрештою, терпець урвався, почалися мітинги, демонстрації під гаслами: «Царя-батюшку у відставку!» і таке інше. Демократія ж бо…

Турхан-Бей нарешті змушений був задуматись: царювати добре, але ж треба ще й виконувати (це був єдиний мінус його нової посади) свої обіцянки. День Цар-батюшка думав, два дні, місяць думав, два місяці, рік думав, два роки думав, третій думає. Народ, звиклий ждати, терпляче чекав обіцяного благоденства, а Цар-батюшка все думав і думав — де взяти гроші, якщо їх немає? Хід його геніальних думок був такий: що таке гроші? Це, власне, особливий товар, що виконує роль загального еквівалента, в якому виражається вартість усіх інших товарів. Ну, а якщо гроші це товар, бодай і особливий, то його… Що? Правильно, треба купити.

— Еврика! — вигукнув Турхан-Бей точнісінько, як колись вигукнув Архімед. — Я знайшов! Народ Епсилону врятований! Я придумав… де брати гроші, якщо їх немає. Гроші треба купувати. Навіть міністерству фінансів для виплати зарплат, не кажучи вже за громадян.

Ось так Цар-батюшка Епсилону Його величність Турхан-Бей вказав рідному народові світлий шлях до заможного життя.

Сказано — зроблено. Відразу ж по всьому Епсилону були відкриті фанерні (брак будівельних матеріалів, та й поспіх) будочки з яскравими написами: «Пункт продажу грошей». Епсилонці зітхнули з полегшенням — як усе просто. Потрібні тобі гроші для прожиття — сходи в пункт продажу, купи їх стільки, скільки треба і живи. І натовпами помчали до тих пунктів — попереду бігли працівники міністерства фінансів і лише дорогою почали кумекати, що з ними взагалі траплялося рідко: а де ж узяти гроші, щоб купити за них… гроші?

Тоді всі дружно — мінфінівці теж — побігли до Турхан-Бея.

— Царю-батюшко наш пресвітлий, не вели нас казнити, а вели милувати: підкажи нам, де взяти гроші, щоб купити… гроші?

Цар-батюшка подумав, подумав і охоче відповів, з демократичними нотками в голосі:

— Все я та я, треба ж і вам, мої піддані демократи, хоч раз поворушити мізками. От і змакітріть. Я вказав вам світлий шлях до всезагального світлого-пресвітлого благоденства, а далі вже самі дійте.

Думали епсилонці, чухались — нічого не придумали, бо ніяк не могли второпати: де ж той світлий-пресвітлий шлях, по якім їм іти? Це якась загадка сфінкса. Себто Турхан-Бея.

А Турхан-Бей їм:

— Якщо оберете мене Царем-батюшкою ще й на другий строк, то так вже й бути, скажу вам, де брати гроші, щоб купити гроші.

І що ви думаєте? Оберуть. Епсилонці такі. Бо дуже вже їм хочеться, щоб і для нарешті настала ера благоденства. Звичайно, вони розуміють, що Цар-батюшка може їх і вдруге обвести круг пальця, але… Але так хочеться благоденства, так хочеться…

Це також і Турхан-Бей розумів, і тому він спокійний: царювати йому на Епсилоні до кінця живота свого!

— Пане-товаришу… е-е… начальнику… Даруйте, не знаю, як вас тепер величать.

— Я не якийсь там… пхе!.. — тюремщик. І навіть не начальник тюрми, як то іменується мій колега в подібних малосимпатичних державних закладах. І взагалі, в мене не банальна… пхе!.. — тюряга. І нікого ми в тюрмі не гноїмо, як то заведено в інших тюрмах… Навпаки, у нас так звані зеки набираються здоров’я, зміцнюють нервову систему і так далі… І сидять у нас не якійсь там… пхе!.. — тюряжники, а — заслужені, достойні люди. Тому в нас не арештанти, не ув’язнені і тим більше не зеки — ні і ні! У нас — клієнти. А клієнт, як відомо, завжди правий. Обслуговуючий персонал — зважте, обслуговуючий, — не якійсь там наглядачі, конвой і т. д., — а — вожаті. Як ото колись у піонерів були. А я — шеф.

— О, шеф тюрми — це звучить!

— У нас усе звучить, бо ви, шановний майстре пера наших доблесних ЗМІ, знаходитесь у приват-тюрмі. Хоча зовні в нас уся атрибутика і колорит справжнього місця ув’язнення: мури з колючкою, вишки, камери з «вічками», режим… Але наш заклад платний. Кожен зек, тобто по-нашому клієнт, сам оплачує своє перебування в нас, як оплачують його в готелі, санаторії тощо.

— І скільки ж коштують ваші… е-е… послуги?

— Залежно від того, на який термін ви сядете, шановний.