Ще по якомусь там часі у столиці Тридесятого царства нарешті відкрили пам’ятник Невідомому письменнику — до речі, перший у світовій практиці (чи то пак, літературі), і про цей випадок було навіть записано в Книзі рекордів Гіннеса. Постав невідомий митець на постаменті в творчій задумі, тримаючи в руці стило (старовинну паличку для писання — сучасна кулькова авторучка скульпторами була визнана неромантичною і непоетичною) і натхненно дивиться в далину — невідомі свої безсмертні творіння обдумує. На постаменті на віки викарбувано: «Невідомому творцеві красного письменства від вдячних читачів».

А біля постаменту, як і водиться, квіти, діти граються, пенсіонери на лавочках дрімають або в шахи ріжуться. Іноді екскурсовод приведе туди всюдисущих туристів.

— Група — увага! Перед вами рідкісний пам’ятник, перший у світовій практиці пам’ятник письменнику не відомому, як водиться всюди, а — НЕВІДОМОМУ. Адже цей письменник якщо й відомий, то тільки тим, що він був за життя… НЕВІДОМИМ ПИСЬМЕННИКОМ. Таким і залишився на віки. Заодно цей пам’ятник є спільним пам’ятником усім невідомим письменникам, а їх у нас, за найскромнішими підрахунками — легіон!

Туристи охкають, джеркотять різними мовами, клацають фотоапаратами, стрекочуть відео- та кінокамерами, самі увічнюються на тлі того незвичайного скульптурного творіння. Тобто, все було гаразд. Ну, траплялося, правда, що який-небудь пенсіонер, прокинувшись на лавочці, чіплявся до екскурсовода:

— А чому письменник… невідомий?

Екскурсовод пребадьоро відповідала:

— Та тому, що не став відомим. Не поталанило чоловікові.

Але досвідчений пенсіонер, буває, чіпляється, як реп’ях до шерсті.

— А чому він не став… відомим?

Екскурсовод на останньому запасі терпіння янгольським голоском щебече:

— Така доля підстерігає багатьох творців.

— Куди ж влада дивиться, якщо в нас є невідомі письменники? — підпрягаються інші пенсіонери. — Отак вона допомагає рідній літературі?..

І пішло, і поїхало. Екскурсовод поспішно веде групу подалі від гріха, а пенсіонери, раді, що знайшлася тема для розмови, перемивають владі кісточки — і без того, звісно, миті-перемиті.

Якщо не рахувати подібних ексцесів, що ні-ні, та й виникали біля пам’ятника Невідомому письменнику, все було о’кей! Тридесяте царство вже й пишатися почало, що тільки воно має такий унікальний, єдиний у світі скульптурний витвір бійцеві ідеологічного фронту. І раптом — скандал!

Гільдія пишучих (у Тридесятому царстві не Спілка письменників, як у нас, а — Гільдія пишучих) зненацька виступила із гострою заявою, у якій затаврувала пам’ятник невідомому їхньому колезі, як «грубий наклеп на наших талановитих членів», що то взагалі «провокація» і т.д., і т.ін.

— У нас немає невідомих письменників, — заявила вона і подала протест до Верховного суду царства. Заодно Гільдія провела анонімне опитування серед своїх членів, і кожен із опитуваних у графі «Ви — відомий чи невідомий письменник (потрібне підкреслити)?» підкреслив, що так, звичайно ж, він відомий. Себто невідомого у Тридесятому царстві не виявилося жодного!

Одночасно спеціальна тимчасова комісія експертів дослідила некрологи та різні ювілейні матеріали про письменників і встановила де-факто: всі вони без винятку і там, і там називалися тільки відомими. На цій підставі Верховний суд Тридесятого царства ухвалив: пам’ятник Невідомому письменнику, як такий, що не відповідає дійсності, зняти. Адже він порочить честь і гідність письменників Тридесятого царства, серед яких невідомих немає.

Довелося зняти те мармурове творіння, що вже вважалося історичним. Але ж не пропадати добру, і ось його творці — скульптор та архітектор — почали звертатися в різні країни світу з пропозицією купити у них (дешево) пам’ятник Невідомому письменнику і встановити його у себе вдома. Зверталися ті спритні й до нас, в Україну, але, як і слід було чекати, отримали достойну відповідь: «За авторитетними свідченнями самих письменників, всі вони відомі, а невідомих серед них немає». Невідомих, мовляв, шукайте деінде, хоча б і серед африканських племен, яких за всіма показниками на два пункти випереджає Україна… Але творці тієї халтури (звиняйте, пам’ятника) не падають духом і все одно рипаються в різні країни, намагаючись таки накинути наївним свій непотріб. Так що, громадяни письменники, друзі, колеги, брати й побратими, будьмо пильними!

У давніх греків, великих поціновувачів вина, в ходу була поговірка:

— П’є, як скіф…

І це зовсім не означало (як дехто може подумати), що скіфи більше за греків пили чи що вони взагалі були гіркими пиятиками. Скіфи не вирощували виноград (чи не єдиним трунком у них був інтернаціональний тюркський напій бузат, або — кумис, що його виготовляли з кобилячого (рідше верблюдячого і коров’ячого) молока). Греки культивували до 150 сортів лози і виноробство у них було найприбутковішою галуззю сільського господарства (землеробство, наприклад, займало лише шосте місце за рентабельністю), тоді ж як скіфи пили привізне, що його, як відомо, на всіх, навіть багатих, не напасешся. Знову ж таки, у греків виноробство і відповідно споживання вина (вони пили його вранці, в обід і увечері, а часто й усю ніч), а з ним і масові пиятики були на недосяжному для причорноморських степовиків рівні.