Той придивився (певно, остаточно прокинувшись):

— Та це ж твої вчорашні гості! Чого вони збилися під дверима?

Пересмішник хитро посміхається — задоволений, аж сяє.

— Захотілося їм моєї улюбленої кілечки в томаті…

— Себто чорної ікри, що в баночках з-під кільки?

— Атож… зараз ми поприсутствуємо на безплатній виставці — вперше не виконавцями, а глядачами.

Гастроном відчинився, і вчорашні гості Пересмішника з сумками один за одним протиснулися в двері… Ще по якомусь часі вони — теж один за одним, але вже з повними сумками, — почимчикували по домівках.

Напарник Пересмішника вже почав здогадуватися.

— То це ти?.. Твоя робота?

— Я, — Пересмішник сяяв знайомою мільйонам глядачів посмішкою. — Вважай, що це моє найдотепніше… ба навіть геніальне розігрування! Я аж росту у власних очах.

Що ж виявилося? Пересмішник за кілька днів до своїх іменин поїхав — не полінувався ж! — на консервну фабрику й про все домовився з директором. Заплатив у касу чималі гроші за ікру, що її тут же, дотримуючись усіх правил технології, закатали в консервні баночки, а на них поналіплювали етикетки «Кілька в томатному соусі». Замовник забрав товар, привіз його у той гастроном (у ньому якраз були ці консерви в продажу) і залишив у кабінеті знайомого директора, застерігши, що забере їх у день свого народження за 15 хвилин до закриття магазину — щоб гості не встигли того ж дня туди побігти. Ну, а далі все відбулося за сценарієм…

Ще через кілька хвилин Пересмішнику подзвонив директор того гастроному.

— Від імені трудового колективу і дирекції виношу вам подяку: ви допомогли нам за кілька хвилин реалізувати увесь запас кільки в томатному соусі, що вже було затоварила магазин…

— Чи не надто гострий розиграш? — обережно поспитав напарник.

— А де ти бачив тупий гумор чи сатиру? — у відповідь Пересмішник. — У нас із тобою його, здається, немає, не було і, певен, не буде. Хай буде їм наука… І взагалі не хвилюйся, жодних претензій до мене не буде — ось побачиш!

Так воно й сталося. Жоден з тих, хто попався Пересмішнику на гачок, так ніколи й не заїкнувся, що нагріб добрячу сумку «Кільки в томатному соусі». Всі вони не помилилися: в консервних баночках з етикетками «Кілька в томатному соусі» і справді виявилася кілька в томатному соусі. Все, як кажуть, відповідало прейскурантові. Кілька була натуральна, без обману — які ще претензії можуть бути? Ота сама, що називається «маленька промислова рибка з родини оселедцевих». Та, яку так любив — таки справді любив, та ще за доброю чаркою і в доброму товаристві, хоч і мав змогу купувати осетрину, — незабутній Пересмішник.

Був колись у мене приятель на прізвище Співак, Кирило Співак. (Відрекомендовуючись, він — чоловік, взагалі, з прибамбасами, — любив ввернути: Співак, або ж, по-модному, по-руському — Пєвєць).

Працювали ми в одній фірмі. Вже тоді Співак (він же Пєвєць) у всьому перед вів. Ініціативним був, маленька голова його завжди переповнювалася ідеями, пропозиціями тощо. На зборах одним з перших виступав — штовхав у маси ідеї та задуми. Завжди був попереду, як сам казав: в авангарді. Ініціатор-раціоналізатор. Активіст громадського життя. У передовиках, зачинателях різних починів — тоді вельми модних — ходив. Але згодом наші дороги розійшлися, і він зник з моїх обріїв. Років з дванадцять не бачились. Я вже й забув його. А це якось здибую Кирила на Хрещатику, біжить кудись притьмом (він завжди не ходив, а — бігав — з ідеями та пропозиціями), аж поли плаща метляються, капелюх на потилицю збився, в руках незастебнутий портфель, з якого папери вивалюються. Активіст наш колишній! Ініціатор! Постарів, щоправда. Але ж час. Я теж звідтоді не помолодів.

— Співак? — кричу. — Постривай! Скільки літ, скільки зим! Як живеш, Співаче? — ми його здебільшого не прізвище звали.

А він погордливо:

— Ви обізналися, добродію. Я не Співак, я — Шансон, до вашого відома!.. Кирило Шансон.

— Тю! Який ти, вибачай, Шансон, Кириле? Чого це ти себе обзиваєш? Ти ж з діда-прадіда Співак.

— Був Співаком, але настали нові часи і віяння. Шансони ми тепер.

— І за які ж це гріхи?

— Та не за гріхи, турок ти! Прізвище я поміняв. Суть та ж сама залишилась, тільки вийшло облагороджено. По-французькому і культурно. Адже шансон і є по-їхньому, по-французькому — співак. Виконавець шансонів. Себто, пісень.

— Так то ж у французів. А по-нашому ти — Співак. З діда-прадіда.

— От іменно, з діда-прадіда. А сьогодні, щоб ти знав, це вже не модно. Бо то колись у нас були співаки, а тепер — шансони. Ми в Європу йдемо. Ось і Миколу Гнатюка недавно обіз… пардон, назвали «популярним виконавцем ліричного українського шансону». І нічого, не злиняв Гнатюк, як шансоном став. Може, й навпаки, облагородився. До Європи наблизився. А разом з ним і ми. Ось чому тепер у нас не співаки, а — шансони. Як і у всіх порядних. Тож вирішив я в унісон новим віянням Шансоном стати.

— Та для чого?

— Тю! Здрасті, я ваша тьотя! Про що я тобі торочу? Прізвище Співак уже явно застаріле, це поза-позавчорашній день. Воно вже не відповідає духу третього тисячоліття. Кажу ж, у нас тепер не співаки, а — шансони. Чи шансонетки. А що таке шансон? Ось, — видобуває він записника, — слухай, що культурні люди в газетах пишуть: «Шансон — это не просто песни. Это взгляд на мир и на себя, восприятие себя и окрущающих, отношение к себе и к окружающим, способ жизни». Во! А наші терміни — співак, пісня — це вже не спосіб жизні, а чорті й що! Або візьмемо слово «пісня». Та це ж… це ж первісно-общинний лад. Дідівщина! Село! Ніякого руху вперед. Наче ми викопні які. У всіх шансонетки та шансони, а ми — співаки, пісні! От візьмемо фразу: «Лунає пісня жайворонка». Пхе! Так і сто, і тисячу літ тому указали. А тепер: «лунає веселий шансон жайворонка!» Вловлюєш різницю? Не той коленкор. Зразу видно, що ми передові, і жайвори наші теж не з відсталих. Цивілізовані. Або взяти лебедів…