…А втім, критичні стріли були спрямовані не проти віршів, а проти його молодої зухвалої вдачі, — писатиме у передмові до так і не виданого (вже почалися фінансові негаразди) вибраного Миколи Сома Олесь Жолдак, більш як тридцятилітній друг поета. — Гадаю, що у вірші «Сергію Єсеніну» український поет сказав не тільки про свого улюбленого російського поета, а й про себе:

(Додам од себе. Про Василя Діденка, вірного свого друга й побратима, автора знаменитих «Ясенів» і взагалі незрівнянного поета, який так рано пішов із життя, наклавши на себе руки — зашморг вирішив його долю, — Сом напише як про самого себе: «Справдешні всі поети — люди непрактичні, часто невлаштовані в житті, голодні й холодні. Биті і зневажені. Ходять з нами грішною землею, а живуть у небесах. Тому й диваки». Дай Боже нам побільше таких диваків! І сам Микола хоч і ходить грішною землею, як і всі ми, грішні, ходить з усіма нами, простими смертними, а сам тим часом живе в небесах — знайомі в нього там чи що? Але ж на небесі по знайомству не приймають, як то буває на грішній землі. Виходить, заслужив!)

Сому таки діставалося. За все ту ж зухвалу вдачу (за вірші його хвалили, відзначали їх, бо не відзначити їх було неможливо, це «бачили» навіть сліпі). Бо він, як і його поезія, завжди розкутий, завжди товариський і завжди веселий. І завжди — незважаючи на чини і звання — ріже в очі кожному, хто заслужив, правду-матку. А правдоборців, як уже зазначалося, в усі часи не любила на Русі влада — хоч княжа, хоч яка інша. А Сом і від інших прагнув такої ж чесності й правдивості як од самого себе: «Чи є між нами хоч один, хто скаже так: „Я — сучий син?“ Ось за таку зухвалість, визивність (а за ними крилися, як ми вже знаємо, порядність і чесність) йому й діставалося. Незаслужено і… Заслужено? „Він не завжди був на коні, — засвідчує О. Жолдак, — бував і під конем“».

Але ніколи не страждав самозакоханістю чи зазнайством: я, мовляв, я!.. З відвертістю, гідною подиву і поваги, як на духу розповість, як йому ні світ, ні зоря подзвонив із Черкас, тоді ще живий друг його і побратим Василь Симоненко.

А далі знову надамо слово самому Сому:

«Сомику, — звернувся він до мене, — кінчай ночувати і пиши свою найкращу пісню… А я тобі для робочого настрою розкажу сон, який мені щойно приснився… Ніби ми удвох із тобою ідем до Біївців од станції Вила. Коли глядь: нас наздоганяє підвода, де сидять… Хто б ти думав? Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Шевченко зупиняє коней і каже: „Сідай, Василю, з нами на підводу“. А я питаю: „А Сома чому ж не запрошуєте під’їхати?“ І Шевченко відповів: „А Сом нехай пішки йде…“ (І це Василь Симоненко називав підняттям настрою своєму другові. — В. Ч.)

Мати:Веселий сон. А як його розгадати?

Поет:Ви кажете: веселий сон? Ні, цей сон справді віщий. Ми тоді з Василем довго сміялися, але тепер я сприймаю той сон досить серйозно… В літературі не можна збиватися на манівці, не можна легковажити, як це я робив у деяких своїх віршах і піснях. Ось чому я довго йду… Іду пішки до своїх читачів…»

Соме, Сомику, Микольцю! Та це ж добре, що пішки. Просто чудово.

Як би раніше сказали: не відриваючись від народу. Тим паче, на патріархальній підводі сьогодні далеко не поїдеш, бо й коней вже немає в Україні (страусів нині у нас розводять, а за гнідих і забувати почали в колись козацькій державі), а на «Мерседесі»… По-перше, його в тебе ніколи не було і, смію запевнити, ніколи вже й не буде — принаймні, на цьому розпрекрасному, але ніби не найкращому світі…

Люди добрі, чи можете уявити Миколу Сома (Миколу Сома!), який їде до читачів на «мерсі»? Ні, таке і в най-найжахливішому сні не присниться! На таке і моя буйна фантазія безбережна не здатна! Цур йому пек!

Більшість людства (і поетів теж, і прозаїків теж, включаючи автора цієї придибенції!) — піша-пішаниця!

А пішо звичніше.

Пішака і зручніше, і надійніше. Ще й бензину не треба, а власні ноги ніколи не підведуть. Та й читачі наші — це по-друге, — «мерседесів» не мають. Бо ті, що їх мають, то не наші читачі!

Аби добрий був пішник і — гайда! А втім, поету годиться свою стежку мати, в літературу топтати, і в тебе, Соме, вона вже своя і давно тобою добре вторована!

Можна й приклад навести. Ну, хоча б Сковороди Григорія Савича, який ходив тільки пішки, а таки дійшов до своїх читачів. Дійдеш і ти, друже!

А втім, ти вже дійшов — то чому ж сумувати, га? Зрештою, в тебе є і запасний варіант — Пегас. Крилатий коник бідних поетів. Осідлуй його і маєш транспорт. Та який! А як брикатиметься Пегасик — вкоськай його і — куди тим «мерсам»! Сом на Пегасі — це так звично.

Про себе ти любиш говорити (і не без підстав): «Я — веселий чоловік!» Чи не тому, будучи ліриком, ти, врешті-решт, вдався й до гумору? Чи не тому, що від природи ти ще й гуморист? Двоє твоїх друзів дивувалися (і, здається, ще й досі дивуються) чому ти, будучи ліриком, перейшов на гумор: Віталій Карпенко і Михайло Слабошпицький.

Перший:«Ніжного лірика і не менш ніжного пісняра Миколу Сома, відомого поета-шістдесятника, раптом повело на сміх…»

Другий:«Сом мав усталену репутацію тонкого лірика. І раптом із Сомом скоїлась така несподівана творча метаморфоза».