— Куди? — питаю я.

— Ну не знаю. Давай знаєш що?

— Що?

— Давай, — каже Віталя, — організуємо щось типу бродячого театру і будемо гастролювати по Європі, заробимо купу бабла, переїдемо в інше місто, у той же Київ, або я знаю.

— Це без мене, Вій, я і так з цього Києва втік.

— Ну добре, тоді бізнес. У нас може бути класний бізнес!

— Тобто?

— Бізнес буде у нас. Просто в мене є мутки щодо лози.

— Чого?

— Лози, — каже Вій.

— Якої лози?

— У мене є мутки щодо лози.

— Нічого не розумію.

— Ладно, тільки давай це залишиться між нами. У мене є мутки щодо лози, і ми зможемо заробити купу бабла. У мене дядь Гєна, той, що не капітан, він робить вазочки з лози. Ми можемо робити фонарі.

— Віталя, — кажу, — які фонарі?

— Ну такі китайські ліхтарики з лози. Цю справу можна поставити на конвеєр. Один плете, другий клеїть жований папір, знаєш, є такий папір жований. Так от, один плете, другий клеїть, третій фарбує, четвертий там ще щось робить. Ну, я думаю, Толяну ми що-небудь придумаємо. Буде у відділі реклами сидіти, давати оголошення до газет. У «Галімі Черкаси», наприклад.

— Це там, де ви комп'ютер вкрали?

— Ага, у «Галімі Черкаси». Розумієш, ми будемо заробляти гроші. Живі гроші…

— Віталя, чекай, а з чого ти взяв, що твої ліхтарики взагалі комусь потрібні в такій кількості?

— Тому що народ прагне! Розумієш, народу потрібні ліхтарики, ми зробимо моніторинг ринку, відстежимо всі ці маркетингові штуки, і у нас все закрутиться…

— Не закрутиться, — кажу.

— Як це? А що ж тоді? Прощавай, Віталя, жаба ти наша зелена?

— Ну, щось типу того.

— А батько? А як же мій батько? Я не хочу бути таким, як він.

— Ти таким і будеш.

— Вся наша біда, чувак, у тому, що в нас не було внутрішнього батька, чи як там це називається. У нас просто-таки не було тат. Мій намагався мене виховувати, але я ніколи не хотів бути таким, як він, ти, певно, теж.

– І я, — кажу, — не хотів. Знаєш, — почав я ділитися відвертими визнаннями, — я завжди любив свого старого, але рідко його бачив. Було враження, що він був сином планети, такий собі громадянин світу, розумієш? Він відсидів у всіх тюрмах Європи, він був скрізь, і я пишався ним, я думав, що будь-що може трапитися, але з батьком мені не було страшно, аж поки не настав такий час, знаєш, був такий час, на початку дев'яностих. Твій батько, наскільки мені відомо, ніколи не був ні в яких бригадах, з бандюками не мав ніяких зносин, а мій мав. Так от, коли вже все наче вляглося, коли ці прокляті дев'яності йшли на спад, у році так дев'яносто восьмому, перед самим дефолтом, моєму батькові почали телефонувати. Старий сказав, щоб я відповідав, що його, старого, немає. Я і відповідав. Казав, вибачте, але батько на роботі. А де він працює, твій батько, запитував у мене неприємний кабацький голос. Я не знаю, відповідав я. Одного разу, коли ми з батьком залишилися вдома удвох, у двері подзвонили. Старий заметушився, забігав, я вперше тоді побачив його таким переляканим. Він чкурнув до спальні і заліз у шафу. Відчини, каже, а якщо спитають мене, скажи, що мене немає, що я на роботі. Я так і зробив. На порозі стояв високий чувак. Навіть не стрижений. Просто високий чувак. Це все, що я пам'ятаю…

Я замовк. Потягнувся по цигарку.

– І що? Що той мудак хотів?

— Нічого не хотів. Каже, де папка? На роботі, відповів я. Не пизди. Та чесно, кажу, на роботі. А він, знаєш, так каже, типу скажи, щоб він від мене не ховався, бо якщо я його знайду, я його вб'ю. Знаєш, я такий, зачиняю двері, па, кричу, вилазь. Він висовує голову з шафи і питає в мене, що хотів той мудак? Та нічого, кажу, не хотів. Сказав, щоб ти не ховався, бо він тебе… Знаєш, тут я розумію, що я не зможу старому сказати про те, що його вб'ють, ну прикинь, як би це виглядало. Вибач, папка, але та довготелеса мудацька сука сказала, що тебе вб'є, так що не ховайся, а йди і дивись смерті в її прогнилі очниці.

— Ну, і що ти сказав?

— Сказав щось таке… вже точно не пам'ятаю. Папка, він сказав, що… поб'є тебе. Прикинь, як це виглядало? Він тебе поб'є. Наче в дитячому садку, прийде нянечка і налупить по сраці. Я потім ходив десь з місяць припизджений такий, не міг второпати, як, думав я, це ж мій батько, він же самий крутий, можна сказати, найкрутіший. Мені тоді було тринадцять, а через п'ять місяців він звалить, і моя думка про нього зміниться аж через три роки, коли у мене дійсно будуть проблеми на вулиці, а він підтягне якихось своїх мужиків, і ці проблеми якось блискавично зникнуть…

— А тоді його не вбили?

— Ні, тоді не вбили.

— А у мене, чувак, — болісно відказує Віталя, — інша ситуація. Ти лише скільки, три роки думав, що твій батько гівно? А я так думав постійно. Я засинав, і в моїй голові крутилося щось неврівноважене, якісь смердючі коти шкреблися, чи що? Я постійно думав, що мій батько лох.

— Так і думав?

— Прикинь? Мій батько лох, і я нічого не зможу вдіяти. А уяви, як Фрілу або Толяну? У них же взагалі проблема. Фріл свого батька-музиканта навіть не бачив ніколи, його ж бабушка виховувала. А у Толяна батько ось помер рік тому. Уявляєш? Тебе не було, ти тоді ще у своєму Києві жив, а ми ховали його, стільки ідіотизму, скільки було на похороні, я навіть за собою не помічав.

Коньяк, здається, ми допили.

— Я ось що тобі скажу, — почав казати мені Вій. — Я хочу прожити своє життя так, аби мені не було соромно, аби мій батько міг мною пишатися.

— Він і так тобою пишається.

— Ні, я в розумінні по-справжньому. Щоб він по-справжньому мною пишався.

— Думаєш, тобі вдасться?

— Вдасться, я в цьому впевнений. Знаєш, зараз мені двадцять, тобто я молодий, у мене ще все попереду. У двадцять три роки у мене буде все інакше. Я вже не говорю про тридцять.