He знаю, що робив Віталік довгі півтора місяця, але, очевидно, нічого путнього.

В принципі, я міг би зазирнути йому в голову і побачити, що ж там, у його голові, відбувається…

…Колись я гортав анатомічний атлас. Дуже дорогий, з крейдяним папером та яскравими фотографіями якогось препарованого негра. В тому атласі було дуже детально показано мозок. І я дивився в голову тому негру, розрізаному вздовж і впоперек, і намагався зрозуміти, що ж таки відбувається в його голові, однак нічого не зрозумів, тому що мозок оцей виглядав настільки мертвим, що, здавалося, він зроблений з пластмаси. Не виключено, що в усіх негрів мозок зроблено з пластмаси, але ж Віталя не негр і мозок його справжній, не порожній, трошки хворий, звичайно, але живий… І от я, сидячи десь у стодолі або ще десь, цмулячи гірке пиво і спостерігаючи за сивим мереживом у кутку, що сплів свого часу восьминогий павучок, розмірковував над вмістом голови Віталіка.

Да, казав мені вміст голови, важко бути Віталіком. Сидячи у глухомані Донбасу на берегу Сіверського Дінця, я жалію себе, поца, галімого поца, який сам себе довів до такого порожнього та гіркого життя. Хоча я тут до чого? Я всього-навсього іржавий гвинтик цієї системи, гвинтик, який відкрутив п'яний майстер, аби було чим прикрутити оранжевий відбивач на передок свого мопеда. Я ні в чому не винен, у всьому винен він, майстер, чи Бог, чи як там його взагалі звуть, цього чувака, який зробив моє життя таким спустошеним. Ти, блядь, майстре, поверни мені Мар'яну, чуєш, ти? Поверни мене до життя, не заганяй мене у глухий кут, га?

— Стоп-стоп-стоп! — закричав я. — Вій! — намагався я втрутитися в його мозок. — Віталя, не треба все звертати на НЬОГО, чуєш, він тут ні до чого! У всьому винен ти, а тому і вигрібати доведеться самому…

— Що вигрібати? — дав зворотну реакцію мозок Вія.

— Сміття з вигрібної ями твого життя, гівно, яким ти забив до краєчків свою грьобану посудину карми, чи як там її, чакру свою невиліковну і все таке. Ти сам у всьому винен, і тепер нема чого з'їжджати…

— Та я знаю, ман, але дивись, у мене було все…

— У тебе нічого не було, — перебив його я, — ти з дитинства травмований, власне, як і всі ми, і з самого дитинства не був у змозі вилізти зі смердючої ями, в яку впав, тільки-но виліз з утроби. Ти навіть свіжого повітря не встиг ковтнути.

Ми замовчали. Після паузи Віталя підвівся, — до того він лежав на холодній дощатій підлозі, - потягнувся до сірого, непретензійного тіла, яке лежало поруч із ним, відпихнув його і дістав з-під ковдри, на якій лежало тіло, баян з отрутою.

— Бачиш, ман, чим я закінчив?

— Ти ще не закінчив, Віталя.

— Закінчив. Нас от-от накриють мусора, і тоді все, труба.

— Давай ми тебе заберемо? Давай привеземо додому, до мами, нагодуємо тебе супом, і ти заснеш, заснеш біля своєї мами, обнімеш матінку свою, га, Віталя? Давай ми з Толіком зараз приїдемо і заберемо тебе?

— Нічого не вийде, чувак, я вже кінчена людина. Мене залишилося лише в кунсткамері показувати.

Він задумався.

Потім щось таки прийшло йому в голову, і він якось надто різко заговорив:

— А знаєш, як мого діда і батька називали в селі?

— Це в тому, де баба гнеться?

— Ну да, у ньому.

– І як їх називали?

— Мене, до речі, так само називають. Киня!

Вій, не побачивши жодної реакції з мого боку, додав:

— Правда, це звучить, наче якась лайка, щось типу какашка…

— Ну… є трохи…

— Так от, ман, я — Киня. Киня, галімий поц…

— Віталя, ми тебе витягнемо!

— Витягнете? Яке, в пизду, витягнете? Себе краще витягніть, а я, якщо буде потрібно, сам себе витягну. Як Мюнхгаузен!

І він відключився. Я занервував, тілом пронеслося щось схоже на холодок. Я розірвав павутину і вискочив на вулицю. Мозок у пивному огранюванні, здавалося, от-от вискочить з черепної коробки, наче серце з грудей. Вони билися в такт одне з одним…

Мою розповідь про Вія Толік зустрів співчутливою усмішкою і, поплескавши мене по плечу, сказав, що все нормально, мужик.

— Все нормально, мужик. Поїхали на Донбас!

— Знову?

— Знову, — твердо відповів Толян і приїхав до мене в Київ.

Потім ми разом взяли квитки до Донецька, а звідти електричкою добралися до Стаханова, де закисав наш друг поц, себто Вій.

Наш друг поц, себто Вій, у цей час думав про те, яка ж честь випала на його долю, честь бути страждальцем та мучеником, і чи не фіктивне це відчуття, пронизане ефемерним змістом. Так, думав Віталя, мій батько мене покинув. Він любив мене, але в нього не вистачило сміливості підкорити собі характер своєї дружини та свою власну силу волі. Ти, блядь, батьку, пам'ятаєш, як ти приніс мені три кілограми гнилих мандаринів та четвертий том шеститомника Конан-Дойля, а потім сказав, що ти мене любиш і це найкращий подарунок за все моє життя? Так скажу тобі чесно: ні хуя він не найкращий. Чи пам'ятаєш ти усі ті атласи та контурні мапи, усі ці твої беззмістовні повчання і вдавану любов до свого сина? Ні хуя ти не пам'ятаєш, тому що ти вмів мені лише брехати, ти сам вірив своїм словам, ти казав, що ніколи не покинеш мене, а виявилось, що ніякого батька в мене немає, а є тільки якийсь незрозумілий і невідомий мені мужик. БАТЬКО! Нема в мене батька! А ти, мамо? Думаєш, ти в мене є? Думаєш, ти щось дала мені? Хоча б один раз ти запитала в мене: синку, можливо, тобі щось болить, чи, може, ти закохався в дівчину? Може, тобі чимось порадити? Що тебе турбує, синку, скажи мамі! Ніколи! Ніколи ти такого не казала, ти навіть і не знала, що потрібно твоєму сину, що відчуває твій син. Ти ненавиділа моїх друзів, але саме вони мене розуміли, саме з ними я відчував батьківське та материнське тепло. Не твоє тепло, мамо (МАМО!), а тепло моїх друзів. Свого часу ти викинула мене з дому, ти навіть не запитала в мене, а чи не піду я від безвиході топитися у Кременчуцькому водосховищі? А я думав утопитися, заходив у воду по шию, але боявся, що не зможу, тому що не знав, як це робиться… А зараз? Ти знаєш, мамо, чим я зараз займаюсь? У мене померла дівчина, яку я любив… Ні, я її не любив, але вона все одно померла, я сиджу на чорній і нормально себе почуваю. Мої ноги, мамо, навіть не відчувають землю, тому що вони ватяні, мене постійно тягне на солоденьке, а я не звик його їсти, я не відчував смаку шоколаду, бо тобі, мамо, навіть і в голову не могло прийти, що мені його хочеться… Я зараз втикаю тут, у цьому сраному смітнику, де нас, сміття, життя вимітає поганою мітлою зі свого подвір'я. Мамо, папо, тут ніхто нікого не любить, тут тхне кров'ю, рибою і важким чоловічим потом!