Тільки от Савка не розуміє. Господи, думав Віталік, Савка нічого не розуміє і ведеться на цю вудочку, на ці жовті пальці, які пригощають Сережу цими льодяниками, що позлипалися в метаморфічну купу, до яких поприставало волосся, Рилове волосся… І Сережа, він, мій друг, ні фіга не розуміє, не бачить того волосся, а лише монпансьє, не бачить того педофільського спалаху в очах диявола, який тимчасово займає посаду завуча міської загальноосвітньої школи номер двадцять.

— Савка, слухай… — почав було Віталік.

— Я тобі приніс книжку.

— Дякую. Але… Ти знаєш, я хотів би з тобою поговорити.

— Валяй, — Савка присів на підвіконня.

У шкільному коридорі пахло сечею та медикаментами.

— Ти знаєш, Савка, мені здається, що тобі загрожує небезпека.

— Яка ще небезпека? — з байдужим виглядом запитав Сережа.

— Мені здається, що Рило хоче тебе трахнути.

— Як трахнути? — не зрозумів Савка.

— Просто трахнути.

— Як же він мене трахне? — Для Сережи це, виявляється, було загадкою.

— Ну, як у порнусі мужики трахають тьолок, тільки тут мужик трахне тебе.

Сережа замислився.

— Чекай, а з чого ти це взяв?

— Я бачу по очах Рила. Він тебе хоче.

— Та пішов ти, — образився Сережа.

— Ну, як знаєш. Я тебе попередив.

Пролунав дзвоник.

Через тиждень Рило залишив Сережу після уроків у своєму кабінеті.

Так і вийшло, похитав головою інший завуч.

Віталік зустрічався з Вітою вже тиждень.

— Тільки ти нікому не розказуй, — попрохала Віта Віталіка.

— Ну добре, — сказав Віталік і потягнув пальця до носа.

— Ти їх хоч не їси? — злякалася Віта, миршава висвітлена дев'ятикласниця.

— Що не їм?

— Ну ці, кози свої. Не їси?

— Не їсу, — посміхнувся Віталік, і вони пішли на «Титанік». Тоді в кінотеатрах показували «Титанік».

— Гарний фільм, — сказала Віта, коли вони вже вийшли з кінотеатру.

— Не знаю, — сказав Віталік, — такий собі. Я тільки не розумію, чого вона не пірнула за своїм коханим, який оце був замерз і пішов на дно.

— Вона також любить життя.

— Нічого вона не любить, якщо слідом не пірнула.

— Ой, можна подумати, якби я замерзла, ти б пірнув.

— Не пірнув би, бо я тебе не так сильно люблю.

— А як любиш?

— Не сильно. Мені здається, що в житті взагалі сильно не люблять. Це тільки у фільмах. У таких, як ось цей «Титанік».

Вони рухались бульваром у бік їхнього будинку. Вони жили в сусідніх під'їздах.

— Пригости мене морозивом, — запропонувала Віта Віталіку.

Грошей у Віталіка не знайшлося.

— Не пригощу, — твердо сказав Віталік.

— А чо'? Ти мене взагалі не любиш?

— Чого ж, люблю. А ти чо' так вирішила?

— Що вирішила?

— Ну, що я тебе не люблю?

— Не знаю, зажав дівчині морозиво.

— Я всі гроші потратив на квитки в кіно. У мене немає грошей.

— А що в тебе взагалі є?

Віталік не знайшов що відповісти. Провівши Віту додому, він вирішив зайти до Сережи.

— Привіт, заходь, — сказав Сережа. Він був одягнутий у шорти «найк» та заляпану кавунами майку.

Віталік мав стомлений, понівечений вигляд.

— Тебе що, зґвалтували?

Господи, подумав Віталік, мій друг жартує як останній мудак.

— Нє, мене, здається, Віта кинула, — вголос сказав він. — Було б класно забухать.

— Все одно бабок немає, та і мамка вдома. Давай краще щось замутимо!

— Що замутимо?

— Ну, не знаю. Групу якусь. Будемо реп співати.

— Ну давай. Тільки не співати, а читати. — Віталік всівся на тахту, підібгавши ноги. — І взагалі, ти знаєш, у тебе ім'я галіме для групи. У тебе ім'я має бути звучне.

— Звучне? — перепитав Сережа.

— Ага, ім'я. Звучне. Ну, не знаю, щось таке типу Флеш або Бед Ніга. Зрозумів?

— Не дуже, — засмутився Сережа, — щось я взагалі нічого не розумію.