Мама відтягувала мене з кухні, а тато йшов спати. Інна казала, що я не повинна так з ним поводитися. Розповідала, як одного разу він зайшов до ванни, коли Інна була зовсім голісінькою. Я собі це уявляла. Тата і голу Іннину задницю. Потім пробувала уявити татовий пеніс і те, як мама за нього тримається. Плакала від неймовірного жалю до себе. Розглядала географічну мапу світу на стіні. Географічну мапу світової сраки. Ти якось сказав мені, що Чумацький Шлях - це срака всесвіту. Ти помилився. Коли тато посилав мене до сраки, він точно не мав на увазі зірки.

Сьогодні минуло два тижні, як я перестала боятися самотності. В цьому мені допоміг ти.

Покинувши мене.

Самотнім нема чого боятися залишитися без нікого.

Ще донедавна я думала, що ти будеш моїм першим, постійним і єдиним. Що смішна мрія, якою хворіють усі дівчата, в мене стане правдою, адже ми мали вмерти в один день і на одній подушці. І, можливо, ще все буде саме так, ти ще можеш бути моїм першим, постійним і єдиним, але тепер, коли я перестала боятися самотності, мені все одно - з ким самотньою бути.

І ось тато - великий вісімдесятикілограмовий невдаха у джинсовому костюмі, в туфлях і дерматиновій кепці, який біжить мені назустріч, бо вперше має що сказати. Його Люд(мил)и мирно покояться у глибокому урвищі зморшки між очима. Він міг би сказати мені: ну як, Лізуню, обламалася? Але натомість каже, що я ще можу врятувати світ. Ніхто не пожаліє мене і ніхто не буде терміново промивати мій шлунок від надміру антидепресантів. Ніхто не буде мене потішати майбутнім щастям ті решту п’ятдесят років, які мені ще заготовано прошвендятись. Ти самотня аж до посіріння. Сьогодні ти скажеш собі, що все буде добре, і незабаром, дуже швидко, може, наступного четверга, ти скинеш з себе цей камінь, але мине ще якихось п’ятдесят років, поки той камінь зволить скотитися з тебе сам.

– Дружини навколо нас, - каже тато, - ми маємо право ніколи їх не залишити. Нас розстріляють за кілька кроків зайвої свободи. Наша свобода - це список наших обов’язків.

– Вибач, що я вдарив тебе в лице, - каже тато, наливаючи собі й мені повні чарки горілки.
– Я просто знаю, що з того і так нічого не вийде.

– Адюльтери навколо нас, - каже мій тато, - вічні поразки у боротьбі з дружинами і їхнім спокоєм. Тільки блохи мають право перескакувати з однієї голови на іншу.

Мій п’яний тато плаче в мене на колінах. Після цього він уже ніколи не зможе дотягтися до мого кам’яного обличчя. Йому з лишком вистачило одного удару, щоб туди заглянути.

Мама регулярно ходить до церкви. Регулярно, кожної неділі, пече пиріжки з сиром, регулярно підливає вазони в моїй кімнаті, регулярно пере мої майки і капрони. Вона доглядає мене як каліку. Дає три рази на день їсти. Здіймає телефонну слухавку швидше, ніж я почую дзеленчання апарата. Допитується, де я буваю, що роблю вдень, які книжки зараз читаю, і, підозрюю, сама тихцем переглядає кожну з них. Щоб знати і запобігти кожній, народженій у моїй голові, новій думці. Щоб досконало вивчити мікрофлору мого теперішнього перебивання. Якби мама могла, вона одягнула б на мене гамівну сорочку і прив’язала б мої ноги до ліжка, тільки щоб могти абсолютно мене контролювати, їй менше завдавало б клопоту годувати мене з ложечки, щопівгодини водити мене в туалет і підмивати мене, ніж терпіти постійну підозру моєї з ним зустрічі.

Іноді я помічаю, що вона плакала, але мені не хочеться обійняти чи заспокоїти її. Хочеться пройти повз неї і її трагічне занепокоєння. Хочеться дивитися тільки на її тулуб ззаду. Не бачити її стурбованого погляду. Не усміхатися до неї, не вдавати, що все гаразд, що нічого такого не ставалося, що я ще ніколи не бачила голого чоловіка і мені, як завжди, всього лиш десять років.

Мама постійно до мене говорить, але я не реагую. Мені приємно вдавати перед нею ідіотку. Хвору на голову інтелектуалку. Вередувати, наказувати їй у побутових дрібницях і спостерігати, як вона ні на що не зважає, тільки щоб я не думала про нього. Якби я їй сказала: «Мамо, я більше ніколи з ним не зустрінусь, якщо ти зараз засунеш голову у відро зі сміттям», - то вона, не гаючись, так і зробила б.

Купує багато кільки в томатному соусі, бо якось я призналася, що люблю її їсти. Вона купувала б мені також багато екзотичних фруктів і дорогу чорну білизну, якби це не викликало в мене підліткового спротиву. Але нехай би купувала - я приймаю її запопадливу опіку як належне, без тіні вини і сорому вигріваюся під промінням її материнського інстинкту і як блощиця копирсаюсь у шпаринках її зморщеного обличчя. Якби моє спасіння залежало від неї - я була б врятована.

Коли мамі вдається зробити для мене щось дуже важливе, наприклад, віддати свою місячну зарплату мені на штани, то лице її світліє й молодіє. Здається, що вона справді молодшає, а разом з нею - і я. В квартирі витає дух моєї дитячої доброти й улесливості. Чим далі минає час у бік мого відчуження, тим більше мама мріє повернути час назад, зупинити його, законсервувати життя на моїй десятирічності, коли все моє залежало від мами: те, чи я встигну дорозв’язувати математику, дописати твір про мову, домалювати, доскладати, дочитати і завтра піти до школи в чистому светрі.

Ввечері ми разом вмощувалися дивитись «Поле Чудес» або «Що?Де?Коли?»; я клала голову їй на коліна і вона довго гладила моє волосся, я ластилася, вдавала немовлятко, влаштовувала їй новорічні концерти з перевдяганням і вилізанням на стілець, безконечно розповідала анекдоти, смішні історії і те, як усі вчителі мене люблять і поважають; вона терпіла мої дитячі пустощі, подерті рейтузи і невчасно відкриті компоти з вишень і грушок; з трьох цукерок вона завжди віддавала мені три; вона чомусь не любила полуниці і щербет, жодне духовне зростання і духовна еволюція не зрівняються з маминим спогадом про мене - ніхто так не буде мене пам’ятати, як вона.