Іван Макарович не встиг і подякувати, як той уже був за дверима.

Цей візит схвилював ученого. Якось гостріше усвідомив, що прощається з Землею… Прощається? Іван Макарович знову сів у крісло, замислився. Звичайно, може трапитись, що сліпий випадок зруйнує найточніші розрахунки, зроблені колективом науковців. Але Плугар готовий до всього.

Підійшов до книжкових стелажів, що займали всю стіну. Тисячі книжок — людські думки, покладені на папір! Галілей, Джордано Бруно, Коперник, Ломоносов, Ціолковський… Які великі уми мріяли про міжпланетні подорожі! А скільки написано про це фантастичних романів… Час ішов, наука розвивалася, і ось тепер фантазія стає дійсністю. Людина справді вирушає в зоряні світи!

Знову голос Робота вивів Плугаря із задуми:

— Пора, Іване Макаровичу. Діагност чекає.

— Зараз почнемо, — говорить Плугар.

Неохоче підходить до діагностичної машини, сідає в глибоке крісло. Робот допомагає припасувати датчики, і незабаром вони обсновують тіло Плугаря, наче Лаокоона гадюки. Ожив екран осцилографа — спалахнуло голубувате сяйво, а по ньому затремтіли тоненькі криві лінії, штрихи, світлові плями. Вихідний пристрій діагностичної машини видав одну за одною кілька карток з наслідками досліджень. Стан організму перевірено і зафіксовано, гнучкі шланги опали. Але Іван Макарович не вставав з крісла. Дивовижний настрій не залишав його. «Можна виміряти кров’яний тиск, — думав Плугар, — можна занотувати ритми серця, його тони, можна вловити навіть радіохвилі, що їх посилає мозок. А який прилад, які електромагнітні сплески зможуть зафіксувати отой, невимовний стан душі, коли так гостро відчуваєш таємницю життя, коли хочеться і сміятись і плакати від того, що ти — людина, що ти живеш на чудовій планеті і в такий чудовий час — на світанку космічної ери».

Пролунав голос Робота:

— Іване Макаровичу, вас викликає президент Академії.

Плугар швидко встає, підходить до столу, кидаючи на ходу:

— Прошу з’єднати.

Робот ступив ближче, на грудях в нього спалахнув екран. Ще мить — і на голубому тлі з’явилася посивіла голова президента.

— Щойно ми одержали радіограму, — заговорив президент, примружуючи очі, — Міжнародна асоціація космонавтики звертається з клопотанням включити в експедицію на Місяць двох учених із Заходу.

— Які кандидатури? — сухо спитав Плугар.

Видно, що він зовсім не сподівався гостей.

— Отто Дік, фізика атомного ядра.

— Це той, що до роззброєння пропагував «чисту» атомну бомбу?

— Тепер він займається космосом.

— Хто ж другий?

Президент надів рогові окуляри і перестав мружити очі. Заглянув у якусь картку, відповів:

— Жаннета Барб’є, астрофізик, авторка оригінальної космогонічної гіпотези. Вона досліджує взаємопроникнення галактик і хотіла б провести спостереження з Місяця.

— Все це ускладнює підготовку, — не втерпів нарешті Плугар.

— Я вас розумію, Іване Макаровичу, — лагідно сказав президент. — Але… нам треба порадитись. Прошу вас протягом дня прибути до Президії.

— Буду, — хитнув головою Плугар.

— Лікаря підібрали? — поцікавився президент.

— Проходить комісію…

— Ну, гаразд, так я вас жду, — сказав президент, і його зображення на екрані Робота наче заволоклось туманом.

Екран погас.

Там, де починаються луки, машина зупинилася. За кермом сиділа дівчина в синьому беретику. Вискочивши з машини, вона почала пильно оглядати голубе шатро неба. Беретик її сповз і впав на асфальт, — не підняла його доти, доки не обстежила всього видноколу. Спохватилась, взяла в машині забутого бінокля і, тримаючи його біля грудей, насторожено слухала.

Нарешті почулося далеке гудіння — таке далеке і таке невиразне, що іншим разом вона й не почула б його. А зараз її загострений слух сприймав найменші коливання оцього прозорого, байдужого повітря.

— Летить! — чи сказала, чи, може, тільки хотіла сказати дівчина.

Швидко націлила бінокль у небо — туди, звідки, посилюючись, долинав гуркіт літака. Обличчя її спохмурніло.

Літак ішов дуже високо. Ось він зробив коло, і незабаром від нього відділилася темна грудочка. Дівчина, стиснувши уста, невідривно стежила за тією грудочкою: «І чого він не розкриває парашут?» Літак полетів собі, а грудочка все падає і падає. «А що, як… що, як зіпсувався?!!» Минуло ще кілька секунд — страшенно довгих, неймовірно болючих. І коли над грудочкою, що падала і падала з синьої високості, раптом забіліло, — наче димок вибуху! — дівчина полегшено зітхнула. Постояла трохи, витерла долонею чоло і побрела густими травами в той бік, де гойдався парашутист. Потім побігла підтюпцем.

Парашутист приземлився раніше, ніж вона добігла, але шовк накрив його, і юнак ніяк не міг вибратись.

— Ти забився, Колю? — гукнула, підбігаючи, дівчина.

Схопила за край парашута і давай стягувати.

— Легше, легше! — обізвався хлопець. — А то ти й мене затягнеш хтозна-куди!

Він уже підвівся і відстібав лямки.

— Живий-здоровий! — підбігла до нього дівчина. — А я так злякалася… Бінокль у мене добрий, дивлюся, аж ти…

— Він сам винен, Олю… Розумієш, в людини все-таки є інстинкт самозахисту… І коли він хотів зненацька скинути мене з літака…