— Ти ж обережно, Ігоре, — попросила Надія, коли він, одягши скафандр, пішов до шлюзового тамбура.

Через якусь годину вона вже бачила в ілюмінатор, як Ігор ніс до ракети великий ящик блискучого каміння. Контейнери заряджалися зовні. Надія теж відчула приплив бадьорості, і від того дихалося легше.

У вивченні планетної системи Смеречанська натикалася на все нові й нові перешкоди, і справа посувалася не так легко, як можна було думати спочатку. Збивали з пантелику оті яскраві іскри, що креслили увесь чорний небозвід, — маленькі астероїди й метеорити. На фотографіях треба було відрізнити їх від поважних планет, що неквапно пливли по своїх орбітах.

Заготувавши «пальне» і зробивши технічний огляд енергетичного комплексу, Ігор почав допомагати Надії. Кожній новій планеті, яку вдавалося відшукати, вони раділи, як діти.

— Так це ж знайома модель! — вигукнув Ігор, коли вони відкрили сьому планету. — Це, мабуть, наша Сонячна система!

Але через деякий час вони відшукали восьму, дев’яту і… десяту. А та, що розсипалась на осколки, до одного з яких вони пришвартувалися, була одинадцятою. На дві планети більше!

— Ну що ж, не біда, — заспокоював себе Ігор, — коли б це була наша рідна Сонячна система, то Земля — третя планета… Полетимо на третю! Як ти гадаєш, Надю?

Дівчина не заперечувала. А коли вирахували відстань третьої планети від її зірки, намір їх ще дужче зміцнів: адже віддаль ця була така сама, як від Землі до Сонця!

Подовгу сидів Ігор біля телескопа, вивчаючи далеку планету, немов хотів хоч краєчком ока зазирнути у невідоме. А вона голубіла серед темряви м’яким привабливим сяйвом і немов кликала до себе.

— Голуба планета! Давай так її назвемо, Надю? Згодна?

— А чому б і ні? — відгукнулася дівчина, вивчаючи фотографії. — Це красива назва, але…

— Що «але»?

— Коли ми вирушимо? І чи не задушить нас голод, поки долетимо до тієї голубизни?

І дивно: поки не згадували про голод, наче й не відчували його, а досить було згадати, як з’явився пекучий біль у шлунках. Те, що вони ще й досі не загинули від виснаження, було просто чудом.

— У мене готові майже всі дані, — невесело сказав Ігор. — От розрахую маршрут — і стартуємо.

Для того щоб розрахувати маршрут, потрібно було підготувати завдання електронно-обчислювальній машині, а саме це й відбирало найбільше часу. Ігор добре усвідомлював, що чим старанніше він підготує завдання, тим точніше визначить маршрут електронна машина. Тому він не шкодував останніх крапель своєї енергії і працював майже без відпочинку. Поспить з годинку — і знову сідає до столика.

Нарешті Ігор закінчив. Тепер черга була за електронним мозком машини. Вона з усіх можливих варіантів мусить обрати найкращий і повести по ньому «Мрію» до Голубої планети.

Ігор сів за перфоратор, вистукав завдання. Приймальна щілина жадібно ковтала стрічку…

Не встиг Підгайний витерти хусточкою спітніле чоло, як уже була готова відповідь. Все було вказане: віддаль у кілометрах, кількість годин польоту, кількість потрібного «пального», час роботи реактора і т. д. Найбільше цікавив Ігоря час перельоту.

— Угадай, Надю, за скільки долетимо?

— Чим скоріше, тим краще.

— Нам летіти всього-на-всього дві тисячі вісімсот вісімдесят годин.

— Дві тисячі…

— Немає й трьох. Ну, чого ти невдоволена?

— Та нічого… — Надія замовкла.

Ігор махнув рукою:

— І завжди вам, жінкам, не догодиш! Ну не розстроюй мене перед урочистою хвилиною старту. По місцях!

Оцю команду «по місцях» він вигукнув так, ніби тут був великий екіпаж. Надія не втримала усмішки: «Ну й Ігор!» Швидко лягла на своє місце, насторожено чекаючи тієї миті, коли запрацює реактор.

Включивши управляючу машину, Ігор і собі кинувся до лежака.

Лежали принишклі.

Слухали.

Чекали…

Загриміло! Зарокотало! Наче хтось могутній і добрий схопив їх і поніс, поніс у високості. Млість охопила їхні тіла, а в свідомості жила ще надія: це ж останній відтинок їхнього довгорічного шляху!

Обірвався гуркіт. Раптово, відразу. Ракета мчала з постійною швидкістю, відчуття ваги зникло.

Припавши до ілюмінатора, Ігор побачив далекі іскри астероїдів і полегшено зітхнув.

Голова в Ігоря боліла, аж гула. Він довго лежав з заплющеними очима, а коли розплющив — знову різонуло світло. Здалося, що вся кабіна залита сліпучим світлом. Він з трудом встає, підходить до ілюмінатора. Що це? Півнеба голубіє, сяє, міниться.

— Надю! Голуба планета! — в роті йому пересохло, і він ледве шепотить. — Так, так, справді! Нарешті!

Очі його засвітилися радістю.

— Стривай, — стривожилась Надія. — Реактор мовчить?