Екскурсія продовжувалась.

Надя помітила сіру стіну, що закривала увесь обрій.

— То агрономи замовили дощ, — сказав учений таким тоном, наче йшлося про щось звичне, буденне, як, скажімо, замовлення обіду.

— А… як же це робиться? — не втрималася щоб не спитати Надя.

— Метеорологи застосовують багато методів: охолодження верхніх шарів хмар за допомогою твердої вуглекислоти, висівання мікроскопічних кристаликів йодистого срібла, а то й оббризкування хмари великими краплями води. Так, так, нічого дивного в цьому нема, — сказав учений, побачивши здивування на обличчях своїх співбесідників. — Завдання полягає в тому, щоб створити центри кристалізації льодинок, ну а великі краплі води зливаються із дрібними, і тоді вже висхідні потоки повітря не втримають їх у рівновазі. Такі досліди провадилися ще у вашу епоху. Звичайно, ці методи потребують ще вдосконалення; опрацьовуються й інші. Та, як бачите, деякі наслідки є: дощ іде. Доведеться обходити. Якщо мої люб’язні супутники не втомилися, то можемо навідатися… в Сахару.

— А що ж цікавого в пустелі? — здивувалася Надя.

— Сонце вже черкається обрію, — нагадав Ігор. — Чи встигнемо?

— Встигнемо, любі мої! — весело відповів Саджера. — І сподіваюся, що ви побачите там чимало цікавого.

Хоч як швидко чудесна кабіна обходила фронт дощових хмар, береги Африки виринули з-за обрію, коли на хвилях Середземного моря згасали останні промені Сонця.

Континент заряснів вогнями. Тут і там високо в небі спалахнули яскраві зорі — «маленькі сонця», як їх називав учений. Вони на очах розросталися у великі світлі туманності. Через деякий час їхні тремтливі крила зімкнулися, і тепер на небі вже не було темних прогалин: воно засяяло все, засяяло м’яким голубуватим світлом. Стало видно майже так само, як і вдень.

— Що це? — захоплено прошепотіла Надя. — Все небо сяє…

— А, ви про небо? — байдуже перепитав учений. — Нічого особливого. Якщо мені не зраджує пам’ять, ще в двадцятому столітті вже була відома ця реакція.

— Реакція?

— Так, звичайна хімічна реакція. Ви, мабуть, знаєте, що молекули кисню або азоту складаються із двох атомів. Але під впливом ультрафіолетових променів та бомбардування космічними електронами у високих шарах атмосфери ці молекули роз’єднуються на окремі атоми. Природно, що атоми знову з’єднуються, і це супроводжується виділенням енергії. Цей процес відбувається безперервно, він і є джерелом світіння у верхніх шарах атмосфери.

— А чому ж тоді… в наші часи небо не сяяло? — спитала Надя.

— Світіння й тоді було, але дуже слабке. Тепер цю реакцію посилюють, викидаючи на висоту в сто кілометрів спеціальні каталізатори.

— Он воно що! — вигукнула Надя, захоплено дивлячись на сяюче небо. — Яке красиве видовище!

— «Ніч яка, господи, місячна зоряна, видно, хоч голки збирай!» — весело проспівав Ігор, а тоді жартома спитав. — Чи тепер є пісні?

— Аякже! — вигукнув учений. — Зараз їх у тисячу разів більше. Бо й співати є час — робочий день дуже короткий. Офіційно встановлена тривалість чергування по виробничих осередках тепер не перевищує двох-трьох годин. Це по-перше! А по-друге, тепер майже кожний — поет і композитор.

— Такий короткий робочий день? — сплеснула руками Надя. — І невже цього досить, щоб…

— Щоб забезпечити суспільство достатком продуктів і речей?

— Так.

— Звичайно, досить, — усміхнувся Саджера. — Якщо на світанку комунізму в багатьох галузях був шестигодинний робочий день, то тепер, коли техніка так далеко сягнула вперед і продуктивність праці зросла в сотні разів, нам цілком вистачає двох-трьох годин, залежно від специфіки виробництва. Вчені ж працюють, звичайно, набагато більше, бо це вже справа натхнення.

— Чим же тоді займаються люди у вільний час?

— Чим? — здивовано перепитав Саджера. — Чим займаються! Та всього й не перелічиш! Поезією, живописом, скульптурою, музикою. Мільйони ентузіастів саджають сади, виводять нові плодові і технічні дерева та рослини. Інші — доглядають тварин, це їхнє улюблене заняття. Ще інші — ловлять рибу, полюють на мікробів, конструюють нові прилади і механізми. Кожен має змогу повністю проявити себе, свої здібності. Тепер для нас регламентація праці, як її розуміли колись, взагалі не має значення. Праця стала потребою, і кожен дає для суспільства скільки зможе. Ну от я, наприклад, хіба всидів би склавши руки? Це ж треба виключитися із життя. А світ сповнений таємниць, природа щоразу ставить перед нами нові й нові загадки, які нам конче хочеться розгадати. Трудність існує ось яка — знайти себе, вірно визначити свій напрям у житті, щоб якнайповніше розкрилися твої здібності. Інколи людина опанує кільканадцять фахів, поки захопиться одним. Але всіх нас приваблює спорт. Навряд чи знайдеться такий хімік, інженер, садівник, рибалка чи композитор, який би не любив спорту. Сьогодні ввечері якраз розпочинається цьогорічна всепланетна олімпіада. Зараз ми побачимо її відкриття.

Внизу виднілися сади, пальмові парки, річки й озера. Ходили люди в білому легкому одязі, що красиво облягав їхні то бронзові, то зовсім чорні тіла.

В повітрі — все в один бік — летіло безліч усяких апаратів: болільники поспішали на олімпіаду.

— Де ж, нарешті, Сахара? — спитав Ігор.

— Під нами.

— Оце Сахара?

— Так, ця квітуча місцевість була колись пустелею і звалася Сахарою.

— Та невже можна було гарячі піски…

— А я не дивуюсь, — обізвалася Надя. — Якщо впоралися з Льодовитим океаном, то з Сахарою й поготів.

— Вірно. Історія розповідає, що це було не таке вже складне завдання для людства. Одна Гібралтарська гідростанція дала скільки енергії! А напівпровідникові, що безпосередньо перетворюють проміння Сонця в потік електронів? Маючи таку енергетичну базу, люди створили в Африці моря, покрили Сахару сіткою каналів. Спеціально виведені рослини пішли в наступ на піски і менше як за століття довершили біологічний процес оживлення пустелі… А от і олімпійський стадіон!

Внизу видно було гігантську овальну споруду висотою, може, метрів двісті, увінчану прозорою банею. Стадіон увесь цвів красивими вогнями. Вражали архітектурні пропорції, простота і зручність. Але найбільше захоплювали люди! І спортсмени, і глядачі — всі міцні, рослі, здорові, бадьорі.