— От і догралися! — вставив Саджера.

— Вони й сюди, на Гімалаї, захопили цю прокляту електроніку… Я такий вдячний вам, друзі! Ви врятували мене від моральної загибелі…

— Треба передати в Експериментальний центр… — обізвалася Аміно.

— Що передати? — спитав Саджера.

— Щоб підготували апарат для дихання ось товаришеві… — вона подивилася на марсіанина.

— Вірно. Давайте передамо, Ігоре.

Коли радіограма була відправлена, Саджера не відходив від Аміно. Хоч дівчині й покращало, та вона почувала себе кепсько.

— Яка ти мужня… — погладив її шовкове волосся Ігор. — Як ти добре відбивалася!

— По-перше, вони не дуже й нападали, бо, мабуть, вважали, що ракета застряла в льодовику. І потім — вони ж не помітили, що ти вийшов, і стерегли, вичікували…

— Припустімо, що це так, — усміхнувся Ігор, — але це «по-перше»?

— Ну, а по-друге, в мене є секрет…

— Який? Розкажи!

— Дідусь гніватиметься.

— Розкажи, — лагідно промовив Саджера, — я наперед пробачаю тобі.

— Ну то слухайте… Хоч дідусь і заборонив, а я таки прочитала багато книжок про колишні війни… — і вже до Ігоря: — Про те, як ви колись билися з ворогами…

Наступного дня всю землю облетіла звістка: в зв’язку з тим що імперіалістичні агресори не виконали ультиматуму Великої Ради Комун, знехтували місією доброї волі старого вченого і продовжували свою загарбницьку авантюрну політику, район їхньої висадки в горах «продезинфіковано» ультразвуковими установками. Базу нападників знищено. Деякій частині марсіан, переважно інтелігенції, перед цим вдалося відправитись на свою планету.

Ігор в останні дні був то кволим, то надто збудженим. Аміно після повернення додому два дні лежала в ліжку, а потім уже стала до роботи. Свого чергування на фабриці одягу вона дожидалася, наче свята. Ідучи на роботу, була в особливо піднесеному настрої.

— Коли працюєш, то якось наче дужче відчуваєш себе людиною! — усміхалася до Ігоря.

— Я ж тобі казав, що ми ще тоді ненавиділи паразитизм! — милувався нею Ігор. — Недаремно я летів на «Мрії» — хотів побачити, як ви живете, люди комуністичної ери.

Після обіду Ігор і Аміно пішли на прогулянку в ліс. Аміно — в білому костюмі — пробиралася вперед.

— Поглянь, який веселий струмок!

У траві дзвеніла чиста, як сльоза, джерельна вода. На листі кущів грали, тремтіли сонячні зайчики.

— Правда ж він щасливий, оцей струмок? Ну чого ти мовчиш, Ігоре?

— Я щасливіший за нього! Давай я тебе перенесу на той бік!

Дівчина засміялася — струмок легко можна переступити, — але не втекла, коли Ігор брав її на руки. І він поніс її, промовляючи:

— Ти знаєш, я такий щасливий, такий щасливий, що іноді аж лячно стає…

Болісна гримаса перекосила йому обличчя.

— Що з тобою? Що це в тебе? — Аміно намацала на шиї Ігоря невеличкий бугорок.

— Пусте. То марсіанин мене дряпнув…

Облюбувавши поляну, посідали під берізкою. Веселі, безхмарні, вони розмовляли про щастя, про мету в житті і про багато інших високих матерій.

— А коли ми підемо до загсу? — жартома спитав Ігор.

— До якого загсу? — здивувалася дівчина. — Я з ним не знайома.

Ігор розповів, що таке загс.

— Виходить, що любов двох людей гарантувала держава?

— Виходить так. Без товариша Загса сім’я — не сім’я.

— Тепер, за давніми звичаями, вся Комуна святкує день створення нової сім’ї. Діти підносять букети польових квітів… Співи, музика, фестиваль… Так гарно, красиво!

— А коли ж… нам піднесуть квіти?

Аміно зашарілася:

— Чого ти так поспішаєш?

— Я тебе ждав довгі століття…

— І я ждала. Ну гаразд, сьогодні скажемо татові й мамі…

Заходило сонце. Сипнуло на берізку вогнем, і вона спалахнула аж до вершини.

Додому наче на крилах летіли. Не терпілося поговорити з батьками. Ігор так задихався, що зайшов до своєї кімнати перепочити. Канапа приємно холодила щоку, але він відчував себе все гірше й гірше. Паморочилась голова, було важко дихати, наче хтось давив за шию.

Легкою ходою зайшла Аміно. Обличчя її сяяло.

— Я вже поговорила з батьками! — гукнула вона ще з порога. — Чуєш, Ігоре, скоро й нам піднесуть квіти!