Що ж до харківського журналу «Аванґард», то ситуація була не зовсім весела. До творчости його редактора, поета-конструктивіста Валеріяна Поліщука обережно ставились навіть його колеґи по революційному цеху. Ризиковані концепції на кшталт «ліжка для кохання», зробленого на пару з приятелем В. Єрміловим, порнографічна поема «Онан», культивування « полового акту, громадського пісуару чи фізкультури мішаного товариства в річці», а також гасла в стилі « хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь» не могли не ранити кондову пролетарську моральність. Утім, видавання в 1928-му році журналу «Аванґард» уберегло В. Поліщука від гнівного суду новонародженого соцреалізму, оскільки під шумок будівельної мегаломанії його конструктивізм, машинізм і динамізм зі спіралізмом вкупі виявилися цілком доречними. «Навчити людей доцільно, послідовно й революційно мислити в галузі мистецтва — є одне з найпочесніших завдань аванґарду», — бадьоро проголошували конструктивісти.

З часом аванґардні пошуки накрили мокрим партійним рядном і, незважаючи на всі загравання В. Поліщука з пляновим будівництвом, редактора «Аванаґарду» нарекли шарлатаном і пляґіятором, оскільки в 1928-му році Країну Рад цікавив уже не конструктивізм і легковажна естетика маскульту, а банальна важка промисловість. Подальші «індустріяльні» експерименти В. Поліщука і В. Єрмілова хоч і вважали за «революційні», але числили по відомству глибоко аполітичних. Зокрема, В. Поліщуку після закриття «Аванґарду» у 1929-му році довелося перекваліфікуватися в ідеологічні кербуди, викорінюючи антимарксистські елементи вже на інших ділянках партійного фронту.

Неабиякий універсалізм вільно було закинути також «Універсальному журналу», що почав виходити в Харкові 1928-го року, адже видання це було універсальним не тільки в літературному сенсі. Виникнувши наприкінці 1920-их років, після закриття багатьох «місць друку» ілюстрований щотижневик, який мистецьки оформлювали І. Падалка й А. Петрицький і в якому публікувалася еліта тодішньої пролетарської літератури, вже в принципі не міг дозволити собі політичну фронду і творчий експеримент. Згадана еліта в особі Ю. Смолича, Ю. Яновського і М. Йогансена гуртувалась навколо журналу, будучи, по суті, витиснута з колишніх «бунтарських» видань і веселих колективів, а тому рішуче відкидала донедавна модні «націоналістичні» гасла та усілякий «формалізм», батьком якого, до речі, донедавна вважався той самий М. Йогансен. « Народжений повзати літати не може», — із властивим йому сарказмом іронізував з приводу журналу «УЖ» М. Хвильовий.

Утім, журнал був чудовий не лише як «універсальний» притулок розжалуваних романтиків, але також як еталон безвідповідального віталізму й безприкладного конформізму. У ньому вільно було надибати обов’язковий фоторепортаж «Родина Ульянових у Києві», і фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» Ю. Смолича, і скетч на злобу дня «Юлій Цезар в автодорі» А. Чернова, і зразково-показове краєзнавство «Харьков — Харків» В. Іволгіна про те, як жити стало краще, жити стало веселіше. Цілком симптоматично виглядало також опубліковане в журналі редакційне кредо: « Наша система — п’ять хвилин розумової гімнастики щодня». Здається, більшого було не треба для побудови не дуже розвинутого, як виявилося, соціялізму.

Обкладинка часопису «Плуг»

У ХІХ-му столітті літературному критику належало мати «систему», себто більш-менш виразний літературний світогляд, а також поле аксіом, які б указували, що добре, а що погано в художній словесности, ще й коло гідних уваги тем, канонічний список імен і зразкових творів. З цим інструментарієм критик брався за новодруки без жадних побоювань. Згодом, коли імперська словесність слідом за Ф. Достоєвським визначилась, « чи твар вона тремтяча, а чи право має», літературно-критичні системи розпалися, оскільки був утрачений смак до систематичної філософії. Стало можливо судити про той чи інший твір, виходячи з нібито клясичних, кантівських принципів, себто тицяючи пальцем в « зоряне небо над головою», не обов’язково маючи « моральний закон всередині себе». І критиці довелося відмовитися від домагань учити письменників, як треба писати, відкинувши увесь свій попередній традиційний досвід. Довелося відкинути чи ледве не всю традиційну літературну критику. В СРСР таке назадництво після 1930-го року призвело до того, що література під вивіскою соціялістичного реалізму стала нащадком другорядних представників клясичного реалізму ХІХ-го сторіччя, а соціологічна критика виродилася в ідеологічну.

Обкладинка книги Д. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури», 1928 рік

У ранні пореволюційні роки «критичний» диктат щодо літератури не деталізувався, а був виражений в елементарних вимогах, пред’явлених до ідеології художнього твору: царська Росія була погана, а Жовтень означав вершину художньої якости. Протилежну думку могли висловлювати лише «неґативні» герої. Натомість із початком 1920-их років вирішення літературних завдань тісно переплелося з задачею вироблення соціяльної поведінки. Тож висловити власну лояльність до влади у відповідній анкеті для автора було замало, і питання радянської світоглядної позиції мусило вирішуватися всередині самого твору. « Попалили денек-другой из ружей / и думаем — / старому нос утрем. / Это что! / пиджак сменить снаружи / мало, товарищи! / Выворачивайтесь нутром!» — значив із цього приводу В. Маяковський. Саме ця риса новонародженого тоталітарного суспільства, а не життя в умовах диктатури зіграло фатальну ролю для літератури радянського часу.

Літературний процес 1920—30-их років уявляв собою організований рух, кожен з елементів якого — від футуристів і пролетарських письменників до «попутників» — визначався, у свою чергу, або вектором літературної еволюції, або соціяльним вектором. Влада не обмежувалася заохоченням визначеної нею для існування літератури — аґітаційної чи пропаґандистської. Вона впливала на всю літературу без винятку, примушуючи її орієнтуватися не на власні творчі задачі, не на матеріял, що вільно обирається, а виключно на панівну ідеологію. При цьому конкретний зміст ідеологічних установок мінявся іноді раптово й непередбачено, але це було не так важливо. Важливий був сам принцип підпорядкування ідеологічним схемам біжучого моменту.

Частина літераторів покірно слідувала ідеологічним установкам, решта шукала «творчі» ніші, намагаючись уникнути безпосереднього слідування партійним догмам, а дехто писав «у шухляду». Таким чином, українська радянська література 1920—30 років складалась із продукту як літературної, так і соціяльної еволюції, що, безперечно, формували вибір сюжету й типу героя, і вибір жанру, і вибір стилістичних стосунків автора з текстом. Втім, з часом звичка «наступати на горло своїй пісні» стала витісняти здоровий потяг до «стихійної» творчости, а не писання на соцзамовлення. « Чому „дитинство“, „любов“ і т. ін., наприклад, повага до старших, батька з матір'ю тощо — усе це заборонено в нас? — питався М. Пришвін 1930-го року. — Немає більш жадного сумніву, що неуки, негідники й т. ін. не самі це роблять, а згідно з духом соціяльної революції, що всі люди, навіть Сталін, не знають, що роблять, і їхня свідомість є насправді не знанням, а одержимістю».