Але кортіло йому принести Славкові сарнятко, що він йому обіцяв, розказуючи зимовими вечорами про ліс та життя звірів. Псів він зараз же покликав, бо не мав на меті полювання.

Сільві було не більше п’яти днів життя.

— Пі-і-і! — плакала вона тонесенько. Вона була залякана й голодна.

Тож мама наповнила молоком пляшку, наклала на неї гумову шапочку, що через неї годувала дитину, проробила в ній дещо більшу дірку, та пригортаючи до себе сарняче дитятко, вложила йому соску в рот.

Струмок теплого молочка розбудив голод та наказав забути страх. Сільва смоктала жадібно та ковтала зі смаком солодку рідину. В її очах засвітилося довір’я.

— П’є! — ляскав Славко в долоні, скачучи по хаті на одній нозі. — Мамо, вона буде моя? Правда?!

— Так, синку, але насамперед вона мусить підрости. Ти бачиш, яка вона ще маленька й тендітна.

Славко присів до землі й говорив:

— А потім ти їй повісиш дзвіночок на шию, на такій синій стяжечці, як має баранчик з цукру, і прив’яжеш шнурочок. Правда, мамо, я буду ходити з нею на прохід?!

— Але ж то не песик, синку, не знати, чи вона схоче ходити на шнурочку.

— Дай, я буду! — Славко взяв у мами пляшку та годував далі Сільву. З того часу це було його наймиліше заняття.

Два тижні жила Сільва в хаті своїх господарів. Тато поставив у кутку в кухні дерев’яну скриньочку, вимостив її сіном, а мама покрила веріткою. Там жила Сільва. Та вона дуже швидко покинула це житло, бігала по хаті, заглядаючи в кожен куток. Далі вона навчилася стрибати. Спочатку перестрибувала стінку свого ліжечка, а потім діставалася на лавку біля вікна, та дивилася на ліс, що зеленів по той бік її хати.

— Здається, пора Сільву перемістити з хати в садок. За два тижні вона вже звикла до нас, а тепер зміцніла й може пастися. Вчора вона повискубувала сіно з свого ліжечка та хрупала його з неабияким смаком. Поглянь, які в неї гарні зубки, — говорила мама.

— Коли в неї вже гарні зуби й учорашній обід їй не пошкодив, то й справді пора її випустити з хати. Це ж літо. — Сільва, Сільва! — закликав тато, відчиняючи двері.

Сільва вибігла за своїм господярем, трохи несміло перестрибуючи поріг. Сонце і зелень спочатку занепокоїли її. Вона стояла перед хатою, хитаючись на своїх ніжках, та нюшила повітря. Воно було повне пахощів, десь здалеку доносився запах в’янучого сіна. Це ж був червень, час сіножатів. Видно, ці пахощі подобались Сільві: вона побігла далі за своїм господарем.

— Тут, у садку, буде тепер твоя хата, Сільво, — говорив лісничий, наче до дитини. — Тільки будь чемною й не перестрибуй тин до квітника. А то пані дуже любить квіти і гнівались би на тебе, доньцю.

Сільва стояла серед квітучої трави та нюшила. її вогкі нідрі роздувалися, й то наставлялися під вітер, то знову наближалися до трави. Нарешті, Сільва похилила голову та з дитячою цікавістю скубнула травичку: вона була соковита й смачна, смачніша, як усе, що досі Сільва знала. То ж стала зразу пастися.

— О, тату, дивись, дивись! — тішився Славко, — вона їсть!

— Треба казати: пасеться, сину. Вона так само пасеться, як наш Шпак.

— І як наше телятко, тату, правда?

— І телятко й Бинька й Крася та Бочуля, — вичисляв тато своїх корів. — На цій смачній травичці вона швидко ростиме, а потім уже підемо до лісу, правда, Сільво? — гладив тато Сільвину шовкову спину.

— Тату, а де Сільва спатиме? В хаті?

— О, ні, вона відтепер спатиме тут, у садку.

— То ми принесемо її ліжечко?

— Непотрібно, вона не схоче в ньому спати. Ліжечко було для неї замість візочка. Коли дитина підросте, вона вже не хоче лежати у візочку. Для Сільви ми зробимо ліжечко з сіна, он там, у кутку, під парканом. А врешті, вона й на траві спатиме радо.

Луки цвіли під червневий сонцем. Серед пишної зелені розсипались білі ромени, наче очкаті зірки. Фіолетові дзвоники хитались за подувом вітру й цілими лавами стелилися поміж рожевих зозулинців. Золотів базюнок своїми сонцями, що гордовито стреміли на соковитих билах. Молочаї вже відцвіли, й їхнє насіння літало на легких крильцятках та снувалося понад сіножаттю разом з комахами, що бреніли та співали своїх комашиних пісень. Сині незабудьки припадали в долинках та стелилися ближче до зарінка та поміж лозами. Шелестіли трави й хвилювалися під вітром, наче вода великого озера. Під теплим сонцем пахтіли луки м’ятою й чебрецем та радували око своїми кольоровими квітками.

Досвіта, ще й сонце не сходило, виходили на луг косарі. Вони ставали в ряд, та взявши в руки коси, починали косити. Мах, мах, тільки й чути було гомін кіс та шелест зрізаної трави. Срібна роса, наче діяманти, скапувала з неї та грала веселковим вогнем у перших проміннях сонця. Потім сонце підіймалося вище, в’ялило траву, і вона пахла свіжо й холоднаво.

Косарі часто клепали коси. Тоді чутні були удари каміня об залізо, і цей тонкоголосий звук летів аж ген під ліс та до села. Налякані птахи випурхували з трави, і втікши за річку, сідали на вітах дерев. Часом одчайдушно тікав заяць.