Шрифт:
— Для повного щастя і гармонії вам не вистачає тільки четвертого, — дещо нахабнувато мовив він. — У вас зайнято?
— Прошу, — кивнув усім своїм тулубом кремезний черевань з доброю посмішкою на устах і великою головою без шиї. — Пшепрашам!
«Поляки», — згадав він слова провідниці, а вголос додав:
— Ніщо так не зближує людей, як спільний стіл у ресторані…
— О так, так, — щиро посміхнулися поляки.
Наш герой миттю окинув поглядом меню, вихопив звідти дві-три красиві назви і звернувся до іноземців діловим тоном:
— Що будемо пити? Коньяк, горілку, вино?
— О ні, ні! — в один голос заперечили пасажири. — Тільки каву.
— Прекрасно: нічого в світі так не люблю, як каву і молодих дам… розлучених нарсудом!
Фраза не мала того ефекту, на який він чекав. «Мабуть, погано розуміють по-нашому».
— Ви з Польщі?
— О так, так. А як, пшепрашам, ви здогадались? — зацікавився черевань з добрим виразом на обличчі.
— Бачите, — молодик на мить замовк. Він ледь не випалив, що колись і сам бував у Польщі, але, як на те, не міг згадати жодного міста, окрім Варшави. Тому не зовсім впевнено пояснив: — Бачите, я сам… Ну, як вам сказати, трохи вмію по-польському…
— Цікаво! — підвів голову сусіда ліворуч. — Наприклад?
— Наприклад: кобета і пшияцюлка… [1]
Поляки щиро розсміялись. Молодик їм, очевидно, сподобався, бо опецькуватий чоловічок хотів було відрекомендуватися, коли раптом підійшла офіціантка, озброєна олівцем, блокнотиком і рахівницею для першокласників, що недбало стирчала з кишені фартуха, який давно просився якщо не в хімчистку, то хоча б до банно-прального комбінату.
— Я вас слухаю.
1
Жінка і подруга (польськ.).
Джигун кокетливо похитався деякий час на стільці, немов роздумуючи над чимось дуже важливим, а потім випалив одне слово, розділяючи його на частинки:
— Шар-трез!
Офіціантка на мить оторопіла. Вочевидь, цього напою з красивою і загадковою назвою за її пам'яті ніхто з відвідувачів вагона-ресторану не замовляв.
— Пляшку, — відкинувшись на стільці, уточнив він, — чотири фужери. Я пригощаю.
— О, що ви, — хтось із застільників подав було голос, але франт артистично підняв руку:
— Чотири фужери і по склянці кави.
Офіціантка кивнула, намагаючись щось записати.
— Каву з молоком чи чорну? — перепитала вона.
— По-турецьки!
— Що по-турецьки? — не зрозуміла дівчина.
— Каву по-турецьки, — млосно зітхаючи, повторив молодик.
— У нас усе по-турецьки, — нарешті оговталась вона, стенула, дивуючись, плечима і пішла до сусіднього столика, мимрячи: — І борщ, і гуляш…
— Ви аристократ?! — чи то запитав, чи то похвалив опецькуватий чоловічок і відрекомендувався: — Осмоловський. Доктор наук. Селекціонер із Варшави.
— Осовський, — слідом за Осмоловським простягнув руку, мов дощечку, другий пасажир, чимось схожий на тріску, з такими пишними рудими бакенбардами, що новому пасажирові аж захотілося їх посмикати. — Кандидат наук. Теж селекціонер. Але, пшепрашам, із Кракова.
— Бжезовський, — просто і щиро посміхнувся низенький натоптуватий чоловік. — Магістр із Познані. А хто пан буде? Пшепрашам, товариш…
— Сідалковський, — чи то жартуючи, чи то наслідуючи стиль своїх супутників, промовив назнайомець і додав — Євграф. — Він вимовив ім'я так, щоб воно прозвучало як титул — «я граф», і, елегантно потискуючи кожному з них руку, красивим жестом запросив усіх сісти на місце.
— Ви є граф? — здивовано насунув на чоло густі кошлаті брови Осмоловський.
— Так, Євграф! — гукнув йому на вухо Сідалковський, але його вигук прозвучав: «Так, я граф».
Принесли шартрез і каву. Сідалковський професійно відкоркував пляшку і наповнив келихи.
— За несподівану зустріч і любов! — шляхетно підняв він келих і раптом згадав ще одне польське слово: — За пшиязнь!
— За дружбу! — відповів за всіх Осмоловський.
Підняли чарки і випили. Зелений, але екзотичний шартрез був густий, хмільний і солодкий. Каву можна було пити без цукру.
Коли допили шартрез і каву, Сідалковський, клацнувши пальцями, покликав офіціантку.
— Рахунок і посмішку!
Рахунок вона йому подала одразу, а з посмішкою на деякий час забарилась. Сідалковський недбало витяг десятку, статечно підвівся і від імені всіх сказав:
— Дякуємо! Здачі не треба!
Офіціантка подарувала нарешті посмішку, але він уже її не бачив. Осовський схопив Сідалковського за руку:
— Товаришу граф! — не без іронії, на правах ровесника, промовив він. — Ми вас запрошуємо до себе.