Простягнула йому аркуш, і він поставив час — на годину наперед — і підпис.

— Мені на виході віддати? — навіщось перепитала я, адже відвідувати присутствія мені вряди-годи доводилося, тож порядки я знала.

— Так, — підтвердив слідчий. Зробив паузу — й аж ось узявся до справи: — Отже, — він звірився з папірцем, — Наталіє Тарасівно, ми розслідуємо вбивство…

Якби він вихопив з-за пазухи пістолет і пульнув у мене ґумовою кулею, чей не була б я настільки вражена. «Не маю стосунку до жодних убивств!»— хотілося перехреститися мені.

— Ви були знайомі з убитою? — спитав слідчий.

Дубль!.. камера!.. мотор!.. Уся навколишня обстановка просто волала про ірреальність подій. Здається, вечірні перегляди детективів, а також невідривне читання відповідної літератури даються взнаки…

— З якою убитою?

— З Кароліною Семенівною Сокальською.

— Ні, — мотнула я головою.

— Але в нотатнику покійниці знайшли ваше прізвище, телефон, адресу, — наполягав слідчий.

Хотіла я йому сказати, що прізвище в нотатнику далеко не гарантує особистого знайомства. Приміром, у моєму записнику значиться телефон Павла Григоровича Щегельського, автора незабутньої «Хати-читальні», проте ви поспитайте його, чи він хоч би краєм вуха чув про моє існування…

— Може, вона шукала перекладача, й мене їй порадили? Знаєте, — довірливо схилилась я через стіл до слідчого, — доводиться підробляти, доки не маю постійної праці…

— І ви впевнені, що ніколи не зустрічалися з цією жінкою? — наполягав слідчий.

— З жінкою, яка б називалася Кароліна… е-е-е… Семенівна?.. — уточнила я, і слідчий кивнув, — Сокальська, я не стрічалася, ні. Принаймні, таку не пригадую. Хіба, може, десь на вулиці розговорилися, а вона себе не називала?..

Хлопчина-слідчий розшнурував картонну течку й дістав кольорову фотокартку.

На світлині [2] жінка була сфотографована лежачи, по пояс. Руки випрямились уздовж тіла. Чорно-синя блузка, кілька ґудзиків розстібнуті чи обірвані. Волосся не світле й не темне, а таке собі сіреньке, мишасте. Але найбільше налякало мене обличчя. Очі під тонкими високими дужками брів заплющені, мов до сну. Ніс загострився. Натомість вуста ніби набрякли й потемніли. І загалом жінка на світлині обрезкла, мов потопельниця.

— Потопельниця? — так і спитала я.

— Чому? — здивувався слідчий.

— Ну, — я знітилася, — вона якась така… така… розпухла…

— Ні, вона не потопельниця. Її задушили.

І тільки тоді я помітила темну смугу на жіночій шиї. На тонкій беззахисній шиї. Глибоку чорну зморшку, що вгризлась у плоть.

— А хто вона така? — пошепки спитала я, не вміючи краще скласти власну думку. Мені чомусь ураз захотілося до подробиць знати, якою була невідома жінка, де мешкала, з ким спілкувалася, де працювала, чим займалась у вихідні дні, якими проблемами переймалася…

Слідчий несподівано зрозумів мене:

— Кароліна Семенівна Сокальська — історик за фахом. Мешкала в Києві. Розлучена, дітей не мала, батьки померли. Проживала в однокімнатній квартирі на Борщагівці. У помешканні — самі книжки, навіть телевізора немає…

— Може, винесли? — бовкнула я. — Це не вбивство з пограбуванням?

— Навряд, — похитав головою слідчий. — Сусіди підтвердили, що в неї техніки вдома було обмаль. Власне, холодильник і радіо — то й усе. Багато дискет було, але виявилося, що працювала вона на комп’ютері на роботі, а вдома про всяк випадок зберігала копії файлів… А чому я вам це розповідаю? — стрепенувся слідчий.

— А скільки вона мала років?

— Двадцять вісім.

— Двадцять вісім, — луною повторила я. Така молода, і нікому навіть заплакати.

Відчинене вікно виходило у двір. Високий каштан затуляв слабеньке зимове сонце, в кабінеті світилася лампочка — мабуть, вона незмінно горить тут круглий рік, — але і тиша, і чорні стовбури дерев, і електричне світло разом створювали ілюзію несподіваного затишку.

Зателенькав апарат на столі у слідчого. Він щось пробурмотів у трубку. Година, відведена мені, добігала кінця. Міліціянт розправив аркуш, що лежав перед ним, і записав кілька речень. Тоді звернувся до мене:

— Формальне запитання. Де ви були і що робили тридцятого листопада цього року?

— Позавчора? — перепитала я.

Отже, Кароліна Семенівна Сокальська померла тільки позавчора, а я вже не перша в черзі допитуваних… Слава Богу, що тридцятого була неділя! На вихідні я здебільшого навідую батьків.

— У мене є алібі! — скрикнула я.

Хлопчина-слідчий набурмосився.

— Вам не потрібне алібі. Вас ні в чому не підозрюють. Просто є стандартні запитання, які я маю зафіксувати в протоколі…