Замість теплої лагідної рубінової хвилі, яку зазвичай давало вино, в його нутрі утворився якийсь твердий холодний колобок, що не збирався розсмоктуватись.

Коли Анастасія принесла гуску, тішилися лише навчені на м’ясо кіт Бегемот, пси Барсик і Шоколадний Джо, бо Дьордій Іванович після п’ятьох чарок і так був утішений, а пана Миколая уже ніщо не тішило. Навіть його звірята, що стояли смішно шерегою, за ранжиром — великий пес, менший пес, кіт і чекали на свої законні шматки печеної гуски. Пан Миколай дав псам по крильцеві, а котові — шматок шиї. Решту гуски їла лише Анастасія, бо Дьордій більше пив, ніж їв — кидав на зуб після кожної чарки ложку гречки і шматок гусячої шкіри, а пан Миколай вже їсти не міг. Анастасія збентежено поглипала на нього, але поки що ні про що не запитувала. Дьордій Іванович ще сидів би, але, помітивши, що пан Миколай вже не підтримує розмови, збагнув, що щось із ним не так, і почав прощатися. Пан Миколай жестом запросив його випити на дорогу.

Коли криничний майстер пішов, Анастасія обережно запитала пана Миколая:

— Вам зле?

— Я хочу лягти, — відповів пан Миколай і поклав великі теплі долоні на свій холодний твердий живіт.

Він сам дійшов до хати, роздягнувся, ліг у ліжко і трохи поспав. А вночі його почала бити лихоманка. Серед ночі Анастасія викликала телефоном лікаря, і відтоді розпочалося інтенсивне лікування. По кількох днях з’ясувалося, що в пана Миколая пневмонія, а що буде далі — важко сказати.

Ні лікарі, ні Анастасія хворому не казали нічого, але він не був дурний, здогадався сам, а коли за Анастасіїним викликом приїхали його діти з онуками, заспокоївся: ось воно! Добре, що тут, а не там, у брудній холодній криничній воді. Все-таки він — не останній грішник і заробив у Бога (Господа нашого Всемилостивого!) пристойну смерть. Хоча не безболісну.

— Насте, — звернувся пан Миколай до Анастасії, коли вони залишилися лише вдвох, — там на горищі є труна…

— Та ви що, Миколаю, — фальшиво усміхаючись, перебила його Анастасія, — про що ви говорите?! Ви одужаєте…

— Не треба. Я знаю. Мені треба відходити, Насте.

Очі в пана Миколая блищали, як у підпилого, але шкіра — жовта із зеленкуватими тінями — свідчила про інший стан.

— Насте, попроси Дьордія Івановича, аби посмалив ту труну паяльною лампою. Вона смерекова, але вже роки там лежить, посіріла, запорошилася…

— Миколаю!..

— Чекай. Аби вам не було встидно мене… в тих дошках… хай труну посмалять, потім трохи пошліфують і лаком, якщо можна…

— Миколаю!..

— Насте… Я там писав щось… ніби трактат філософський… Спали… Чому мовчиш?

— Навіщо, Миколаю?

— Насте, пообіцяй мені, що спалиш. Тут, уже!

— Але чому?

— Бо все не так. Я не знаю як. І ніхто не знає.

Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Насте, я чую надворі вітер звівається, з дощем?

— Ні, без дощу, просто вітер.

— Це добре. Позбираєш вранці горіхи.

Пан Миколай помер. Упродовж семи тижнів померли і пси — спершу Шоколадний Джо, за ним Барсик, а кіт Бегемот залишився з Анастасією.

Серпень — вересень 2003 р.

У тексті використано рядки з віршів поетеси Юлії Косівчук, за що автор їй щиро вдячний.

Яблуні цвіли так, ніби хотіли переконати найзапеклішого атеїста в тому, що він помиляється, бо, ади, Бог таки — є!

Але перед яблунями квітли вишні, теж не на користь атеїста, а ще раніше — алича, а найпершим розквітло в парку якесь дерево, якого я навіть назви не знав. Але, побачивши ті блідо-рожеві квіточки, без зайвих вагань потягнувся до телефона і набрав номер Ефіопки: — Зацвіло!

Вона зробила піднесений вдих-видих, трохи помовчала і категорично запитала:

— Коли?

— Та хоча й сьогодні.

— Де?

— Як де?

— Я розумію, що зацвіло, але де?

— А-а-а, — я легенько вдарив себе мобільником по чолу, — ввечері покажу.

— А там не надто людно?

— Ну, вдень трохи є, а вночі кущі будуть за нас.

— Тоді, до вечора.

Так розпочався цьогорічний мій з Ефіопкою сезон квітучих дерев. Аби довго не тягнути, мушу зізнатися, сексуальний сезон. Хоча якби вона почула це технологічне визначення, то, мабуть, видряпала би мені очі, - бо в нас любов. Себто та сама — большая і чістая. Просто проявляється вона у нас винятково у пору цвітіння дерев, а кохаємося ми у квітучих садах, у крайньому разі під одним розквітлим деревом.

Того вечора я привів її в парк до тих рожевих квіточок. Вона поцінувала те, як природа нам допомагає, але, зважаючи на громадське місце і суспільну мораль, покохалися ми по-піонерськи.

Пізніше, попри урочистість моменту, Ефіопка не могла знехтувати нагодою звернути мою увагу на її «кольори».

— Та я помітив, Еф, чи я сліпий?

— Що ти помітив? — запитала вона недобрим тоном.

Хто тебе, дурню, за язик тягнув, якщо з її «кольорів» ти внюхав лише запах нових парфумів, і щодо одягу… Таж темно!