Шрифт:
Він не хотів розповідати навіть Миколі про те, що задумали зробити сьогодні батько з Шморгуном. Вистачить, і так сорому набралися з матір’ю через оте батькове пияцтво…
Дід Артем чи не з самого досвітку чекав школярів.
— Оце і я розумію — ціла гвардія нагрянула. А обоз який у вас! — кивнув на хвіст колони.
— Згодом ще й кавалерія прибуде, — пожартував Тихін Федорович.
Садівник уже розмітив, де треба садити дерева, й частина учнів одразу ж узялася за діло. Розсипавшись на обох схилах пологого яру, копали ями. Інші, скинувши з возиків і тачок перегній, подались у видолинок по чорнозем.
Микола з Сашком, одвоювавши в хлопців-восьмикласників дірявого возика-торохтуна, також покотили у видолинок. Щоб їх похвалили, набрали повнісінький ящик землі і ледве цупили возик на схил.
— Не набирайте ж стільки, підірветесь, — жахнулася Валентина Михайлівна.
— То ще й мало, — храбрував Микола.
— Та ви хоч пхайте його, не тягніть. Так легше, — порадила вчителька.
Зачувши розмову, підбіг Олег.
— Давайте, я помагатиму.
— На й моїх п’ять, щоб було десять! — відповів йому примовкою Микола. — Без твоєї помочі обійдемося. Яму он копай, чого ледачкуєш?
— Я ж хотів… — почав оправдуватися Олег.
— Годі вам! — спинив їх Сашко. — Потім одвів Олега набік, спитав: — Батько твій уже пішов У сад?
— Спить, мабуть, і досі… А що?
— Та це я так…
А сам ураз повеселів.
"От добре! Може, тепер і зовсім не прийде. Тоді й не крастимуть сьогодні. А там передумають… Аби не прийшов!"
До обіду школярі встигли викопати ями і навозити до них чорнозему. Тепер яру не впізнати. Схили його були густо покриті жовтими й чорними купами.
Сіли відпочити й поїсти.
Дід Артем з учителем теж присіли до учнів. Коли всі пообідали, садівник розв’язав чималенький клунок з яблуками, запросив:
— Ану, покуштуйте й скажіть, що воно за фрукт. Можна його вживати чи не можна?
Спершу взяли по яблуку вчителі, потім потяглися до клунка руки школярів.
— У-у-м! Ох і солодкі, як мед!
— А пахучі!
— А соковиті!
— Пхе, я їх стільки переїв, — стиха сказав Вікторові Троцю Олег.
— Значить, добрі яблука? — задоволено посміхнувся садівник.
— Еге ж, яблука справді смачні,— похвалила Валентина Михайлівна. — Який це сорт?
— Наш, лепехівський, — гордо відповів дідусь.
— Вперше чую…
— То й не дивно, бо раніше не було такого.
— Це той, що ви його самі вивели? — здогадалася вчителька.
— Трохи я, а трохи люди добрі помогли. Цього року вперше вродили. Жаль тільки, якісь шибеники гілку відчахнули на одній яблуньці, коли плоди ще зелені були. Гнався за ними сторож, та й не догнав. Може, отут вони й сидять, ті хлопці. Ги?..
Миколу і Сашка кинуло в жар.
Навіщо він ото говорить — "якісь шибеники", мовби й справді не знає? Може, хоче покепкувати а них, а інших застерегти, щоб не робили такого?
В розпачі Микола й Сашко посхиляли голови, ждали вже, як приречені, заслуженого вироку. Валентина Михайлівна помітила те, всміхнулася:
— Не бійтеся, Артеме Федоровичу, вони більше не стануть рвати. Хіба що прийдуть помогти вам або за порадою. У них же свій сад буде. Правду я кажу? — звернулася до учнів, а більше до Миколи та Сашка.
— Пра-а-авду! — підтвердили школярі.
— Правду, — проказали і Микола з Сашком, відчуваючи, що лихо минає їх.
— Чого ж, приходьте, я з дорогою душею…
— Хах-хах-хах, — прорипіло позаду. — Ви їм у ноги ще поклоніться, діду Артеме.
Садівник невдоволено поглянув на сторожа, який несподівано з’явився у яру, сказав:
— Ще нікому не кланявся і кланятися не буду. А захочуть, самі нехай приходять, учаться.
— Нехай, нехай, чого ж… Тільки тоді і зав’язі на деревах не побачите. Обнесуть цвітом. Вгощаєте ото сортовими, думаєте, вони їх не пробували. Раніше за вас. Ще зеленими рвали. Хах-хах-хах…
— Даремно ти це говориш. Коли якийсь шелихвіст і заліз у сад, то хіба можна на всіх дітей грішити?