«Мушкетери» під мисником і навіть начальник спецвідділу дивізії помітно нашорошились. Потім останній насунув ушанку на очі й удав, що дрімає. А «мушкетери» дивились на великого начальника, мов вірні пси, чекаючи, чим скінчиться його тарабанення пальцями по шахівниці.

Кутузов тарабанив довгенько. А тоді враз прийняв ногу зі стільця й махнув рукою…

З-під мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброєні німецькими «ем-пі», у ватяних розхристаних куфайках і в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманіння на їх отупілих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що їм от не дають виспатись. Люто чухаючись і спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самісіньких Максимових грудей, а тоді один піддав своїм «ем-пі» під ребра:

– Ану-ка, давай іди!

І повели його з хати геть у темряву. «Ніхто не сказав ні „здрастуй“, ні „прощай“», – подумав Максим, і лише мигцем зауважив, виходячи, як із суміжної кімнати зайшла й, причісуючись, підійшла до столу якась постать і сіла до шахівниці. Але двері закрилися і темрява все поглинула. Хлопці вели його в ту темряву. Один ішов ззаду, а двоє по боках. Той, що ззаду, командував:

– Прямо…

– Вліво…

– Прямо… Прямо…

Вони йшли через городи. Спершу по вузенькій стежечці, а тоді збились і чвалали навпростець по глибокому снігу. Дійшли до клуні.

– Прямо…

Минули клуню.

– Стоп!!.

Зупинились за клунею.

«Бігти чи не бігти? – майнуло в Максимовій голові. – А-а, все одно!» Він стояв по коліна в снігу, і холодний вітер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»

– Так стояти! – скомандував котрийсь. Усі втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось між собою побубоніли…

– Ну, от… – сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушниці.

Раптом від хати на весь голос:

– Адставі-і-іть!!.

Дивно, Максим від того відчув у собі виразне незадоволення. «Знову йти по цьому глибокому снігу босяком…»

– Ну, давай назад!.. – буркнуло ззаду злісно. – (Трам-трам-тарарам!) Не дають навіть чоловіка по-настоящому вбити! Секунду б почекав…

Вони прийшли знову до хати.

Кутузов ходив по хаті, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димів, курячи люльку, той, що сидів до Максима спиною, низько схилившись над шахівницею.

– Ага! – І Кутузов зупинився перед Максимом. – За що ви сиділи на Луб'янці?

Максим мовчав. Він стояв, засніжений по коліна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?» – здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.

– Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж і ви чемні. За що? За що ви сиділи на Луб'янці?

Павза. Максим зітхнув.

– За Марію Магдалину…

Кутузов розгубився.

– Що, що?.. – Потім оговтався. – Гм… Цебто що ви її зґвалтували?

– Ні.

– Вона вас?

– Майже… По-вашому це називається «завербувала».

– Не говоріть дурниць. Що вам могли ставити найдикіші обвинувачення – це нормально і в порядку. І це не має значення. А от скажіть – за що ж справді, за що в дійсності ви сиділи?.. Діло давнє…

– Вам це відомо.

Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:

– Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаєте, що сиділи мільйони всякої… сволоти… Так звідки я про всіх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сиділи ви?

Максим дивився Кутузову в очі, й йому хотілося вдарити його в ті очі, – ні, в душу. Він обертав у мізку слова, шукаючи, яким найзручніше в ту підлу душу вдарити. Але не зміг знайти відповідного, і, коли Кутузов повторив своє «А все ж таки, діло минуле, – за що в дійсності?», Максим кинув холодно:

– За «шумськізм» … І за «робітничу опозицію»!..

– А-а-а… От бач! А кажуть, що НКВД не є геніяльне! Таж формально ви сиділи за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо ніби, але тепер я спитаю вас – яка різниця, за що формально нищено ворога, коли він таки ворог?

– А дійсно! Яка різниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен і перед ким?!.

Кутузов хоч і вловив зухвалу іронію цих слів, але вдав, що він того не дочув.

– Ну, добре… А знаєте, за що ви тут тепер?

– Цікаво.

Кутузов глумливо засміявся:

– Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про що ви самі ось зараз напишете?!.

По цих словах він узяв аркушик паперу, підійшов, став і, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом:

– Ось вам папір, і ви на ньому все напишете…

– Але ж…

– Мовчати… Ось оце папір…

– Але ж…

– Мовчати!.. – Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом підносив голос: – Мовчати! І ви на ньому все напишете… Все. Зрозуміло?