– По одному вихаді-і-і!!!

Ця команда замикала візію й переключала її в реальність. Ба, вони обидві, візія й реальність, пливли якийсь час вкупі, взаємно перетинаючись під цю команду.

Вартовий із забинтованою головою стояв, чухаючись і позіхаючи, і ту команду подав не він. Команду подав хтось із-за дверей, знадвору. Той хтось повторив команду тричі, але ніхто не виходив.

Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав півень. Отой самий біблійний півень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на Голготу. Всі встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались, але ніхто не виходив.

Забинтований вартовий, він же й комендант «дому цього», чухав свою потовчену голову й теж не міг спросонку прийти до пам'яти, дивився на огарок лойової свічки й моргав.

Нарешті голос надворі вибухнув страшним прокльоном і приголомшуючим матюком. І тоді раптом у відповідь таким же прокльоном і матюком вибухнув забинтований вартовий, адресуючи їх туди, за двері; після цього він одразу опанував себе, прийшов до пам'яти, настроївся.

– Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. – загомонів-загукав він жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темряві «общего числа», так ніби йшлося про збирання десь на екскурсію чи до кіно.

– А речі брати? – спитав хтось дипломатично, здавленим голосом.

– Брати!.. Все забирай!..

– І горшки?..

– І горшки забирай…

– Навіщо вони… – протяг хтось сумно, – …коли ж однак до лісу…

– …на «шльопку» … – видавив хтось спазматично з горла – хтось юний – і зарюмсав.

– Дурак! – буркнув вартовий. – Боїшся… Зараз найстрашніша кара – це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшків – котрі порожні, кидай. Баби заберуть…

Всі сопли в темряві, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.

Максим стояв… Йому нічого було збирати й нічого товкти… Стояв і слухав сам себе. У вухах йому кричали треті півні глупої півночі:

«Вихаді-і-і-і!!.»

– Увага! – випростався вартовий, піднісши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтів, що разом із дірками для очей та для рота були головою: – Кого я буду називати – говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», в кінці. Пойнятно?

Він говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один із типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклі б із чортами ляси точили.

– Пойнятно?.. Ей ви там, на запічку! Зібрали горшки – покришки? Готово? Слухайте ж!

– Василенко!

– Я…

– Завірюха!

– я…

I так через увесь список: веселий виклик – сумний відгук. Багато прізвищ було знайомих Максимові – вчителів, митців, агрономів, селян, священиків, лікарів… «Ого! – подумав він, – хтось добре попрацював!»

Нарешті список скінчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок і стояв, мовчки чекаючи.

– Я… – проказав Максим апатично, бо його не було викликано.

– Ага!.. Ну, от бач… – зрадів чомусь вартовий.

– Приведено, як ви спали, – пояснив хтось із кутка услужливо.

– А ти говоритимеш потім і за себе, як спитають… – грубо й глузливо обірвав його вартовий. Він вийняв огризок олівця, поклав папір біля свічки й довго його розрівнював своїми грубими кулачиськами, а ще довше націлявся огризком олівця, нагинаючи забинтовану голову на всі боки. Нарешті, так і не визначивши точки, де йому поставити олівця, простяг його Максимові зі словами:

– На… Запиши сам себе, ось тут-о… – ляпнув долонею по папері. – Бо моя макітра в обручах от… Хто ти – знаю. Це ти той архітектор. От і добре, – закінчив він іронично. – Будеш тепер от із ними будувати…

– …Царство Небесне… – зітхнув тихо й тужно Василенко.

– Теж добре, – згодився вартовий. – Нада його переделать ік… Бо там уже нашому брату немає місця!

Максим записав себе в список.

– Так… – Вартовий згорнув листок, подумав. – А тепер – по одному виходь! – скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.

Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола – босий і в одній білизні. За ним – решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковій мряці вже чекала на них варта – сила автоматників. Здавалось, було їх безліч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорноті.

– По чотири становись!!. – скомандував хтось сірий, невиспаний, із пістолем у руці.

Стали. Вишикувались по чотири. В передранковій тривожній і глухій мряці десь над селом кричали півні. Треті півні. Тріщали дерева, вкриті ожеледицею, – скрипіли, лускотіли, подзвонювали. На слизькій крижаній землі під ногами хлюпотіли калюжки зводнілого снігу.