І, пригощаючи стольника, що вже швидко хмелів, бубонів і бубонів, що, мовляв, і полякам це не сподобається – ще посунуть на Україну війною, га? А що татарам і туркам буде це не до шмиги – так точно, ще попруть османи в Україну, га? Та й свої… У Москві й не уявляють, які тут, в Україні, справи. Виїдеш, приміром, до війська, станеш говорити, а хтось один проти крикне, і всі до нього пристають. І не подивляться, що ти гетьман, дуже-бо всі незалежні в Україні, кожний сам собі старшина чи й гетьман і уявляє себе самостійним паном…

– Це – клопоти гетьмана, – відрізав Алмазов і залпом осушив келих. – Хай пан гетьман міцніше в узді тримає свою чернь.

Повіднікувавшись для виду, Самойлович раптом погодився – чим дуже вразив стольника, тільки що був проти, а це вже й погоджується – аби москалі вивезли Дорошенка, тільки й запитав обережненько:

– А для чого це Дорошенка забирають ув Москву?

– Не знаю, – чесно зізнався стольник. – Кажуть, буцімто для того, щоб представляти цареві.

– А я так собі метикую, пане стольнику: хіба цареві робити нічого, що йому треба представляти Дорошенка? Не інакше, як москалі… е-е… себто ви, щось проти Дорошенка затіваєте? Мо’, в Сибіряку його відправлять з Москви, як колись відправили Демка Многогрішного?

І ще запитав: чи Дорошенка, бува, не залишать у Москві для постійного там проживання? Чи все таки в той… е-е… Сибіряку?

– Я цього не знаю, – стольник вже сам собі налив келих і одним махом осушив його, крякнув, похвалив «добре вино» і додав: – Що будуть чинити з Дорошенком у Москві – це не входить до того, що я маю знати. Мені наказано привезти його в Москву, і я його таки привезу і наказ Кремля виконаю!

– Гаразд, гаразд, – лагідно сказав Самойлович, – забирайте собі Дорошенка, коли жити без нього не можете…

«Стара курва, – подумав стольник про гетьмана. – З цього б і починав, а то стільки води поповарив. А все для чого? Щоб ціну собі набити, мовляв, він не хотів віддавати Дорошенка, так Москва силоміць його забрала… А сам, якщо Дорошенка в Сибір відправлять, тільки радітиме, що надійно позбувся суперника…»

А Самойлович тим часом почав не то вчити стольника, не то застерігати:

– Коли до Москви приїдуть запорожці… Ну, посланці Сірка, а вони часто до вас їздять, дак щоб побачили, як Дорошенко живе у Москві… Щоб потім, повернувшись додому, казали: Дорошенко, мовляв, у Москві живе вільно, як пан який чи боярин. І з царської ласки користується, і не має ніяких утисків, бо інакше січовики той… е-е… можуть і бунтик підняти.

Насамкінець застеріг, щоб Дорошенка забрали потихеньку, щоб ніхто того й не знав і навіть не помітив, як його вивозитимуть з України, бо ще відіб’ють його в московських стрільців.

І відрядив із стольником своїх козаків у Сосницю.

6 березня стольник Семен Алмазов прибув у Сосницю і, не даючи Дорошенку й слова мовити, вирік:

– Маєш добу для того, щоб зібратися, і – гайда в Москву! Дуже там цар за тобою, гетьмане, скучив. Жде тебе в Москві – не діждеться…

– Таки… вигнання, – зітхнув Дорошенко. – А я було повірив Самойловичу, що мене чіпати не будуть.

– Тебе ніхто й не чіпає, – поспішив його запевнити стольник. – Просто цар запрошує в гості. Але на подальші балачки у мене вже немає часу – збирайся, гетьмане, в дорогу. Бери побільше собі добра, підвід тобі дозволено взяти чотирнадцять.

Перша ніч у Москві була довгою і без сну. Він лежав із заплющеними очима і внутрішнім зором бачив свою валку – попереду й по боках стрільці, біля нього невідлучно – вдень і вночі – стольник Алмазов, який відповідав за нього головою перед царем.

Од села й до села, од міста й до міста гетьманську валку супроводжували українські козаки – до тридцяти верхівців, а де й до півсотні. Недобре вони позиркували на московських стрільців, руків’я шабель стискуючи… Стольник Алмазов, бачачи те – зіркий! – супився, очиці його, як дві куниці, загнані в глухий кут, сюди й туди бігали під навислими кущуватими бровами, тонкі сині губи, що ховалися в бороді, чомусь кривилися…

У деяких селах, через які проїздили, бемкали, як на сполох, дзвони, люд на дорогу вибігав. Кучкувалися, спідлоба позиркуючи на чужих стрільців.

– Гетьмана… Москалі гетьмана везуть, – там і там чулося.

– Еге, дожилися після Богдана. Схопили гетьмана і везуть серед білого дня у свою Московщину, яко злочинця якого…

– Що хочуть, те й чинять московити на нашій землі, у наші хаті. Вже й гетьмана захистити нікому – чи козаки в Україні перевелися, чи всі попродавалися…

– А що?.. Мо’, й продалися, времня тепер таке… Хто не продався московитам, той надолужує. Он, кажуть, Самойлович…

– Не буди лихо, доки воно спить тихо.