Дорошенко, будучи суворим полковником і потім гетьманом, іноді навіть безжалісним, як того вимагали обставини і військова честь, не встояв. Жінка все-таки. Жона його, мати дитини його. Та й серце м’яке мав. Хоча йому й не радили забирати Хросю (та й скільки там побула в божій обителі – всього нічого), бо щось вона швидко, підозріло швидко розкаялась, але він забрав. Повірив. Та й перегорів, охолонув, шкода йому стало нещасну Хросю. Спрацювало і те, що дочка його й справді при живій матері наче напівсирота. Яка не яка Хрося, а все ж рідна мати дочці. Не гоже дитині без матері бути. Забрав. Повернулася Хрося додому і з нагоди свого повернення влаштувала ще гучнішу, як раніше, гульку. Та як напилася першого дня, то так більше вже й не вихмелялася! Чим би воно скінчилося – мабуть, він би з нею таки розлучився або вдруге б відправив її в монастир, але надійшов час його гетьманству, а потім і заслання до Москви. Хоч у вигнанні відпочину від жони, думав. А мо’, Хрося без нього схаменеться? Йому вона вже не була потрібна такою, то хай хоч матір’ю залишиться дочці, дитина ж не винна. Бо дитина хоч і при батькові, але без матері як сирота.

Тільки й відпочив од неї, що в Москві. За дочку був спокійний, мати його не полишить онуку, як і дочку від першого шлюбу. І раптом дивна забаганка царя: він, Дорошенко, має прохати його величність, аби в Москву привезли його жінку. Він запручався, не пояснюючи, чому (сімейні справи не для розголосу), але в Кремлі на те не звернули уваги, й на Україну було послано піддячого Василя Юдіна; негайно привезти в Москву Єфросинію Дорошенкову. Юдіну велено було заявити Самойловичу, що Пйотр Дорошенко особисто просив царя посприяти, щоб у Москву привезли жону його, понеже він без неї бути не може. Хоча вигнанець тоді просив, аби не жінку до нього привезли, а його самого в Україну відпустили, настирно прохав, щоб його не розлучали з милою отчизною, хай поселять його хоч і на отакунькому краєчку, хоч і на самій границі і під пильною вартою, абись в рідному краї, в Україні. За це він готовий був і заставу дати. Бо в чужині з журби околіє, як бездомний пес. А щодо Хроськи, себто Єфросинії Дорошенко, то він з нею і вдома щастя не мав, а тут і поготів не матиме. В обхід Самойловича в Сосницю послав лист до братів Григорія та Андрія. Андрій, з’їздивши в Батурин, заявить гетьману, що «писав до нього брат Петро через свого челядника, закликаючи: якщо його, Петрова жінка покинула свої злі вчинки й живе так, як обіцяла, коли Петро забирав її назад з монастиря, то нехай Андрій її присилає; коли ж за нею є якісь погані вчинки, то нехай напише йому, нічого не потаївши… Андрій брату написав і тепер йому, піддячому, скаже: коли брат Петро за злочинні її діла наложив було на неї чернечі шати, а потім, бачачи, що їх дочка виростає в сирітстві в молодих літах, зглянувся над нею, злочинницею, і взяв її до себе за жінку по-прежньому, а вона йому пообіцяла, що вже довіку не буде нічого пити, тому, що по-п’яному чиниться всяке погане діло. Але по від’їзді Петра в Москву почала вона огидно впиватись і ходити потай його, Андрія, й чинити погані вчинки. І ось тепер, приїхавши в Сосницю, сказав він їй збиратися їхати до Петра, а вона при батькові своєму, при Яненкові, казала йому, Андрію з криком: якщо він силоміць одішле її до Москви, брат його Петро не доживе на світі. І тому, чуючи такі слова її, він, Андрій, прохав гетьмана до якогось часу її до брата не посилати».

Зважаючи на це, Самойлович вирішив не відпускати до Москви Єфросинію і про все написав цареві. Юдіну ж, піддячому з Москви, на словах додав: насильно посилати Дорошенкову жінку до Москви не може, хоча б тому, що мати її, як і брати московського бранця будуть пасталакати (та й сама Хроська про те під п’яну руку теліпатиме), що то він, гетьман Самойлович, послав її бозна-куди з України. І люди так подумають. До всього ж Дорошенко у своїх листах до нього жінки не згадує, а благає його самого повернути в Україну. І взагалі, йому жалько Дорошенка, бо де це бачено, щоб жінка таке чинила, як його, скільки він з нею намучився. Хай уже хоч у Москві відпочине від тієї п’янички. Нема на світі гіршого, як власна жінка п’є, наче той бурлака. Хай відходить Дорошенко в Москві, рятувати його треба од жінки, а не посилати її до нього в Москву – вона його там своєю пиятикою доконає!

Піддячий Юдін тоді ні з чим повернувся в Москву.

Дорошенко подякує в листі до Самойловича за те, що той удержав його «малоумну господиню» і не прислав її в Москву, і знову благатиме посприяти, щоб він таки повернувся додому, хай гетьман призначить йому будь-яке місце для проживання, аби в Україні, аби він міг спокійно жити й утерти материну сльозу. Заодно просив взяти з його запасів хліб, масло, сир та інший харч і відправити його матері…

Але Москва на своєму затялась. Юдіна, що не виконав її повеління, суворо покарала, а до Батурина відрядила стольника Карандєєва. Із ще сердитішим повелінням: будь-що привезти у Москву Єфросинію – хоч п’яну, хоч тверезу, а щоб вона була в білокам’яній, і все тут!

Карандєєв висловив Самойловичу царське невдоволення: чому Єфросинія Дорошенко досі не в Москві?

І дещо підняв – бодай і краєчок – завіси, щодо його суперника.

– Цар держить Дорошенка в Москві в твоїх інтересах, гетьмане, – втовкмачував Самойловичу (гетьман слухав, покірно кивав головою, червоніючи, що якийсь стольник наказує йому, гетьману України, як своєму задрипаному стрільцеві). – Аби Дорошенко не учинив на Україні якогось заколоту і не відібрав у нього, вірного підніжка Москви, булаву і не затіяв у спілці з татарвою і турками боротьбу проти Росії, на яку він великий мастак! А тому не зрозуміло Москві, чому він, гетьман Самойлович, домагається перед царем повернення свого суперника в Україну.

Самойлович поспішно відповів:

– Передайте дякам у приказі і в першу чергу царю-батюшці, що я й не думав просити Москву, аби Дорошенка повернули в Україну – боронь мене Боже од такого хибного кроку! То я, відповідаючи Дорошенкові на його слізні прохання допомогти у справі повернення в Україну, просто йому підігрував, що, мовляв, посприяю його поверненню. Я розумію, що Дорошенкові в Україні бути не можна – неодмінно проти царя затіє змову. Може, й у спілці з татарами, з якими у нього міцні зв’язки – аби відірвати Україну від Росії. Він такий. За Україну на все піде. Приятелів і однодумців у нього тут багацько і серед козаків, і серед старшини. Та й серед поспільства. І чернь за ним піде. Тож місце Дорошенку в Москві, під наглядом стрільців. Хай дякує цареві, що той хоч життя йому зберіг. І тримає його в столиці, наче й справді свого гостя.

Через Карандєєва гетьман передав у Москву всі листи, які він останнім часом отримав від Дорошенка – хай вивчають їх і знають, з ким мають справу. Та Дорошенко з самим дідьком укладе угоду, аби зробити Україну вільною і незалежною, а не тільки з татарвою.

Хоча… Самойлович у душі теж був не проти цього – щоб бути гетьманом не на побігеньках у московитів, а незалежної держави, як то й годиться бути главі уряду. Та й не ворог він Україні. Але… Ситуація так складається нещасливо для бідної України. А воно ж і гетьманом хочеться бути, і Москві треба годити. Інакше булаву в один мент утратиш, як утратив її Дорошенко. Бо коли б не ставав з Москвою на прю, то й досі був би гетьманом. Тож Самойлович служив Москві не так з переконань (та і які переконання, щоб з Москвою? Хіба він запроданець?), як підкоряючись тій силі, яка, власне, й зробила його гетьманом. Мусив білокам’яній віддячувати вірною службою. Старався. З безвиході. А що мав робити – непокірних Москва не потерпить.

Бідний Самойлович, він навіть і не підозрював, що його чекає ще гірше вигнання, яке спіткало Дорошенка, бо Москва, якій він так вірнопіддано служив, вчинить з ним ще крутіше і зовсім уже підло…

Хоч Дорошенка й утримували в Москві ніби ж на всьому готовому (принаймні такі чутки ширили серед приїжджих України: «Ви тільки подивіться, ваш Дорошенко в самому Кремлі живе, по сусідству з царем – якої ще трясці йому треба? То він сам не хоче в Україну повертатися»), насправді ж вся «турбота» про нього була для чужих вух, гетьман мусив сушити голову, як самому прохарчуватися та ще й нагодувати людей, що були з ним.