Незнакомі обивателі нам бадьоро підморгували, якісь панночки нам привітно осміхались. Казали, що якась із них хоче ввійти до нашого гуртка. Загалом - охочих пристать до нашого гуртка і не одіб’єшся...

Довго не приймали до гурту Славка: з панночками водиться - непевна людина. Зрештою - упрохався.

А приймали в гурток урочисто. Для Славка це був щасливий день. Схвильований і радісний, глибоко одчуваючи вагу моменту, він стояв коло «діда» і складав урочисте обіщання товариству на вірність. Слово за словом він вичитував за товаришами лісову присягу:

– Клянуся «дідом», його корою і листом...

– І корінням!
– грізно гриміла, підказуючи, громада.

– І корінням!..- покірно вичитував Славко.

– І насінням!

– І насінням!

– Гризи кору з дуба!

Славко совісно береться гризти шматочок одлупленої з «діда» кори. Наказували:

– Гляди ж, Славко, не плещи своїм панночкам чого не треба!

Останні цього літа збори коло «діда». Мало не рвесь наш гурток цієї осені роз’їжджається із містечкової школи вчитись далі: в учительських семінаріях, у технічних, у фельдшерських - куди тільки була змога з нашою освітою. Вирішили - з’їхавшись на те літо на спочинок, вести журнал далі, а тим часом гарненько сховати його на зиму тут же, в «діда».

Наостанку я вписав у журнал свій вірш. Вірш мав заголовок «Посланець». Зміст - думи учня-селянина перед тим, як має для науки кидати рідну убогу хату. Вірш, одповідав загальним настроям і всім дуже сподобався. До вечора то од одного, то од другого задумано виривався початок вірша:

Дехто навіть списав того вірша собі на спомин.

На тому й закрили збори.

Зшиток загорнули в хустку, далі - в лубок, заховали в потайному дуплі, високо на тому ж дубі. Листом присипали, притоптали.

– Прощай, «діду», до того літа!

Аж довелося ще раз одвідати «діда» цього літа.

Одного теплого липневого вечора я в гурті міських хлопців-співаків пішов у ліс купатись. Співали, гомоніли, доставали в кущах світляків. Розповідали злободенну чутку про те, що тут, у лісі, бачили баби русалку. Сперечались: одні вірили, другі - ні.

Коли проходили недалеко од «діда», хтось спинився:

– Гляньте, що воно біле коло дуба?

Коло «діда» справді вирізувалось щось у білому.

Притихли. Далі гвалт:

– Русалка! Ловіть!

З галасом, з вереском сипнули через зелену галявину до дуба. Білий привид без шуму знявся, тихо полинув до очерету і в очереті зник. За очеретом заплюскотіло. Злякано загуркотіли весла.

Хтось зопалу стрибнув за білим в очерет і раптом простягнув руки назад, грузнучи в трясовині:

– Рятуйте!

Регіт. Витягли.

Ішли далі - веселі, схвильовані, аж ліс гомонів. Той, що шурхнув, було, в очереті, розповідав, що заглядів у тії панни очі: чудні - справді, як у русалки.

Дехто:

– То ж вона і є.

І знову суперечки: «Русалка!»

– А що? Не ми казали?

Раптом маленький хлопчик, що був у гурті, розповів: бачив - хтось сидів на дубі другий, у білому козирку.

– Чому ж ти тоді не сказав?

– Боявся.

Сміялись - не пойняли віри. Цікавіше було, щоб то була русалка. Ось і пісковий берег. Пороздягались: «Чорт із води, а я в воду!». Гуп! гуп!
– тільки летіли бризки.

Минуло днів зо три. Жнива.

Вернувшись з поля стомленим, я навіть без вечері, з гостюками на шиї, послався і ліг серед двору на возі, на снопах. Ліг і одразу міцно заснув. Уночі щось довго і вперто мене будило. Продираю очі: сяє проти зоряного неба білий кашкет.

– Хто такий?

Голос тихий, таємничий:

– Не лякайся, це я!

– Славко?!
– В новому білому козирку - я зразу не впізнав його. Теребиться до мене на віз.

– Приніс тобі велику радість!

– Яку?
– продираю заспані очі.- Яку радість?

Він починає розповідати: зо мною хоче познайомитись одна дівчина. Має зо мною щось говорити. Вона - дочка одного вчителя, висланого за «неблагонадійність» із Київщини в нашу Чернігівщину, і живуть вони тепер у нашому лісі, в «Голубій Дачі». Мають заборонені книжки. Що ми бачили в лісі поліцаїв, так то за ними.

Далі стиха: показувала прокламації... (Мене кинуло в жар).

Так от цяя Маруся і наказала Славкові, щоб він неодмінно завтра привів мене до неї. Вона, бач, дуже цікавиться моїми думками, віршами...