Цим вона нібито казала йому: хочу, щоб ти був слабкий. Щоб і ти був такий же слабкий, як і я.

Каренін не прагнув переїзду до Швейцарії. Каренін ненавидів зміни. Собачий час плине не по прямій лінії, далі й далі вперед, від однієї події до другої. Він рухається колом, подібно до стрілок годинника, які обертаються по циферблаті, день у день тією самою доріжкою. Досить було купити в Празі новий стілець або переставити на інше місце вазон, і Каренін незадоволено реагував на зміну. Порушувався перебіг його часу. Подібно до того, як коли б перед стрілками на циферблаті раз по раз міняли цифри.

Проте псові пощастило і в цюріхській квартирі поновити старі порядки й ритуали. Так само, як і в Празі, він уранці плигав до них на постіль, вітаючи з новим днем, а потім супроводжував Терезу до магазину і вимагав, як і в Празі, щоденної прогулянки.

Каренін був годинником їхнього життя. Коли Терезу опосідав розпач, вона казала собі, що мусить усе витримати бодай заради нього, бо він іще слабкіший, аніж вона, мабуть, слабкіший, аніж Дубчек, аніж покинута батьківщина.

Якось, коли Тереза повернулася з прогулянки, задзвонив телефон. Тереза підняла трубку.

Якась жінка питала Томаша — в тому голосі Терезі вчулася зверхність. Коли вона сказала, що Томаша немає вдома і не відомо, о котрій годині він повернеться, жінка на другому кінці дроту засміялася і, не попрощавшись, поклала трубку.

Ніби нічого не сталося. Це могла бути медична сестра з лікарні, пацієнтка, секретарка, будь-хто. А проте дзвінок схвилював Терезу, й вона ніяк не могла зосередитися. І тоді раптом усвідомила, що втратила навіть ті рештки сили, які мала колись у Чехословаччині, й цього незначного інциденту просто не зможе знести.

Коли людина на чужині — вона ніби рухається в порожньому просторі по канаті без страхувальної сітки. Вдома ту сітку заміняє рідна країна, сім’я, родичі, колеги, друзі, з ними легко порозумітися мовою, яку знаєш з дитинства. У Празі Тереза залежала від Томаша лише серцем. Тут вона залежала від нього геть у всьому. Якби він її покинув, що б із нею сталося? Невже судилося прожити решту життя, потерпаючи від страху втратити Томаша?

Вона казала собі: їхня зустріч від самого початку базувалась на помилці. «Анна Кареніна», яку Тереза тримала під пахвою, була фальшивою посвідкою, що ошукала Томаша. Вони обернули життя в пекло, хоч і кохали одне одного. А те, що вони кохали, лише доводило, що помилка міститься не в них самих, не в їхній поведінці чи в нестійкості почуття, а в тому, що вони не пасують одне одному, бо він сильний, а вона слабка. Вона як Дубчек, що переривав фрази півхвилинною паузою, вона як її батьківщина, що запинається, хапає ротом повітря й не може говорити.

Але саме слабка людина мусила стати сильною й піти геть, коли сильна надто слабка для того, щоб скривдити слабшу.

Отак Тереза казала собі, притискаючись щокою до волохатої голови Кареніна:

— Не сердься, хоч тобі ще раз доведеться змінити житло.

Тереза скулилася в куточку купе, важка валіза стояла над головою. Каренін тулився біля ніг. Тереза думала про кухаря з ресторану, в якому працювала, коли ще жила в матері. Кухар користався кожною нагодою, аби ляснути її по сідниці, й безліч разів при людях пропонував переспати з ним. Дивно було, що зараз думала саме про нього. Він був для неї уособленням усього найогиднішого. Але тепер Тереза думала лиш про одне — знайде його й запропонує: «Ти казав, що хочеш переспати зі мною. Я згодна».

Вона прагнула це зробити, щоб не було вже вороття назад. Прагнула брутально перекреслити свої останні сім років. Це було запаморочення. Дурманне і нездоланне прагнення падати.

Можна було б це запаморочення назвати сп’янінням від слабкості. Людина усвідомлює власну слабкість і не хоче боронитися, хоче піддатися їй. Сп’яніла від цього, хоче стати ще слабшою, аби впасти посеред площі, на очах у всіх, опинитися внизу, ба навіть іще нижче.

Тереза сама себе запевняла, що не лишиться в Празі й не фотографуватиме більше. Повернеться до того містечка, з якого колись її покликав Томашів голос. Та коли приїхала до Праги, на якийсь час була змушена затриматися там, щоб залагодити деякі справи. А тоді почала день у день відкладати від’їзд на потім.

Минуло п’ять днів, і несподівано з’явився Томаш. Каренін довго плигав, намагаючись лизнути його в обличчя, на якийсь час рятуючи обох від необхідності щось казати.

Їм здавалося, що вони стоять посеред широкого засніженого поля й тремтять від холоду.

Потім вони ступили назустріч одне одному, немов закохані, що досі ще навіть не цілувалися.

Томаш запитав:

— Тут усе в порядку?

— Так, — відповіла Тереза.

— Ти була в своїй редакції?

— Тільки дзвонила.

— І що?

— Нічого. Я чекала.

— Чого?

Вона не відповіла. Не могла сказати, що чекала на нього.

Повертаємося до моменту, який уже знаємо. Томаш був у розпачі, й у нього болів шлунок. Заснув пізно вночі.

Невдовзі потому прокинулася Тереза. Російські літаки кружляли над Прагою й не давали заснути. Її перша думка була: Томаш повернувся заради неї; заради неї змінив свою долю; тепер уже не він відповідатиме за неї, тепер вона відповідає за нього.