На трьох лавках, поставлених терасами, жінки сиділи так щільно, що торкалися одна одної. Поряд із Терезою пітніла дама років тридцяти з дуже гарним обличчям. Під плечима у неї звисали неймовірно великі перса, які похитувалися від найменшого поруху. Дама встала, й Тереза виявила, що й сідниці в неї подібні до двох велетенських торб і не мають ніякого відношення до обличчя.

Можливо, ця жінка частенько вистоює перед дзеркалом, дивиться на своє тіло й намагається крізь нього зазирнути в свою душу, як із дитинства до цього прагне Тереза: Колись вона також, мабуть, наївно думала, що зможе користуватися тілом, як вивіскою душі. Але яка б це мала бути потворна душа, якби була подібна до цього тіла, до цієї вішалки з чотирма торбами?

Тереза встала й пішла під душ. Потім вийшла надвір. І досі мрячило. Вона стояла на дерев’яному помості, внизу текла Влтава, кілька квадратних метрів якої були тут обнесені високою дерев’яною огорожею, що захищала жінок від очей міста. Вона подивилася вниз, і на річковому дзеркалі побачила обличчя жінки, про яку тільки-но думала.

Жінка посміхалася їй. В неї був тонкий ніс, великі карі очі й дитячий погляд.

Коли жінка почала підніматися сходами, під її ніжним обличчям знову показалися дві торби, які, погойдуючись, розбризкували дрібні краплі холодної води.

Тереза пішла вдягнутися. Стала перед великим дзеркалом.

Ні, на її тілі не було нічого жахливого. Під плечима в неї були не мішки, а досить маленькі груди. Мати насміхалася з неї, мовляв, вони у неї менші, аніж мали б бути, і Тереза страждала комплексами, від яких її порятував лише Томаш. Та коли тепер вона ладна була примиритися з їхнім розміром, то великі й надто темні круги довкола сосків псували їй настрій. Коли б вона мала можливість сама сотворити своє тіло, вона зробила б соски непомітними, ніжними, щоб вони легко пронизували склепіння груді, а кольором не дуже й відрізнялися від усієї шкіри. Ота велика темно-червона мішень видавалася їй намальованою сільським художником, який намагається створювати еротичне мистецтво для бідних.

Дивлячись у дзеркало, вона спробувала уявити собі, як її ніс щодня збільшувався б на міліметр. То за скільки днів її обличчя стало б невпізнанним?

А коли б різні частини тіла почали збільшуватись або зменшуватись, і Тереза стала б уже просто не схожа сама на себе, то чи була б це ще вона, чи була б це ще Тереза?

Звичайно. Навіть коли б Тереза була зовсім несхожою на Терезу, її душа всередині лишалася б тією самою і тільки з жахом спостерігала б, що відбувається з тілом.

Але який же в такому випадку взаємозв’язок між Терезою і її тілом? Чи має її тіло взагалі право називатися Терезою? А якщо не має такого права, то до чого відноситься тоді ім’я? Лише до чогось нетілесного, нематеріального?

(Усі ці запитання крутяться у Терези в голові вже з дитинства. Бо по-справжньому важливими запитаннями бувають лише ті, що їх може сформулювати й дитина. Лише найнаївніші запитання по-справжньому серйозні. Це запитання, на які немає відповіді. Запитання, на яке немає відповіді, це бар’єр, через який не можна переступити. Іншими словами: саме тими запитаннями, на які немає відповіді, обмежені людські можливості, окреслені межі людського існування.)

Тереза заціпеніло стоїть перед дзеркалом і дивиться на своє тіло, наче на чуже; чуже і водночас надане саме їй. Вона відчуває до нього відразу. Цьому тілу забракло сили, щоб стати для Томаша єдиним тілом його життя. Це тіло обмануло її і зрадило. Сьогодні всю ніч їй довелося дихати запахом чужого жіночого лона, яким тхнуло його волосся!

Вона мріє звільнити своє тіло, як служницю. Лишитися з Томашем тільки душею, а тіло прогнати в світ, аби воно поводилося там так само, як інші жіночі тіла з тілами чоловічими! Якщо воно не зуміло стати єдиним для Томаша і програло найважливішу для Терези життєву битву, то нехай воно йде собі на всі чотири сторони!

Повернувшись додому, вона без апетиту пообідала навстоячки на кухні. О пів на четверту взяла Кареніна на поводок і рушила разом з ним (знову-таки пішки) на околицю міста, до свого готелю. Там вона працювала барменкою, відколи її вигнали з тижневика. Це сталося через кілька місяців після їхнього повернення з Цюріха; звісно ж, їй не вибачили того, що вона цілий тиждень фотографувала російські танки. Місце барменки вона дістала з допомогою друзів: там знайшли пристановище ще дехто з тих, кого вигнали тоді з роботи. В бухгалтерії став працювати колишній професор теології, в бюро обслуговування — колишній посланник.

Вона знову непокоїлася за свої ноги. Колись, ще працюючи в ресторані малого містечка, вона з жахом дивилася на литки своїх товаришок по роботі, поорані варикозними венами. Це була хвороба всіх офіціанток, що змушені були більшість часу проводити на ногах — ідучи, бігаючи чи стоячи, — та ще й з тяжким вантажем у руках. І все-таки нинішня її робота була трохи легша, аніж колись у маленькому містечку. Перед відкриттям бару вона, щоправда, мусила поприносити важезні ящики з пивом та мінеральною водою, зате потім уже стояла за стійкою бару, наливала відвідувачам спиртне й побіжно мила чарки в маленькому умивальнику, встановленому скраю стійки. Каренін увесь цей час терпляче лежав біля її ніг.

Було далеко за північ, коли вона, порахувавши виторг, віднесла гроші директорові готелю. Потім ще пішла попрощатися з посланником, який мав нічне чергування. За довгою стойкою бюро обслуговування були двері в маленьку кімнатку, де на вузькій канапці можна було подрімати. Над канапкою висіли фотографії в рамках: скрізь він був у товаристві якихось людей, котрі або посміхалися в об’єктив, або потискували йому руку, або сиділи біля нього за столом і щось підписували. Деякі фотографії були прикрашені підписами з присвятою. На найпомітнішому місці висіла фотографія, на якій поряд з головою посланника посміхалось обличчя Джона Ф. Кеннеді.