— Яка своєрідна краса! — прошепотіла Ліда.

Її почув Артем. Йому схотілось поділитися з дівчиною своїми думками.

— Ти тільки подумай, Лідо, — сказав він схвильовано, — скільки тисяч років стоять вони тут? Скільки тисячоліть стоятимуть ще? І скільки людей пройде цією стежкою, дивуючись на кам’яні потвори…

— Завал! — почувся голос Дмитра Борисовича. — Шлях перетято завалом! Якраз на місці виходу з печери!

Стежка, що звивалася поміж сталагмітів, вивела експедицію майже під саму протилежну стіну печери. Стежка закінчувалась тут. І нею закінчувався можливий шлях, бо його перетинав великий завал.

Всі стояли мовчки, розглядаючи нову перешкоду. Який завглибшки був цей завал? Чи вдасться подолати цю перешкоду, розкопати її? Може, доведеться вжити динаміт? Ніхто не знав цього. Великі брили землі лежали перед експедицією, мов навмисне кинуті сюди рукою невідомого гіганта…

— Діано, що таке?

Собака, що досі спокійно бігла поруч з людьми, гавкнула раз, ще раз. Вона стояла напружено перед завалом, подавшись наперед, і тремтіла від люті. Вона дивилась на завал, як на щось вороже. Ось вона гавкнула ще — загрозливо й тривожно. І враз відійшла. Тільки далека луна, повільно затихаючи, нагадувала про несподівану знервованість собаки.

— Так, товариші, — сказав весело Іван Семенович. — Мені здається, Діана має підставу сердитись. Завал — наш загальний ворог! Чи не так? Тільки в Діани немає інших засобів виявити своє ставлення до ворога, вона спроможна лише гавкати, принаймні, в даному разі. Бо кусати завал — марна річ, навіть для міцних іклів бульдога…

Добра річ — вміло і вчасно сказаний жарт! Він розвіває поганий настрій, підбадьорює, він хоч-не-хоч примушує посміхнутись. А звідси вже один лише крок і до сміху, до дальших жартів, до справжньої бадьорості. Іван Семенович знав це добре. І він задоволено відзначив, що у відповідь на його слова посміхнулась навіть Ліда, найбільш вражена перешкодою.

— Давайте обговоримо це питання, — говорив далі начальник експедиції. — Артеме, що з цього приводу говорить ваш план?

— На жаль, нічого, Іване Семеновичу. Мабуть, Проніс не передбачав завалу. За його вказівками тут мало починатися звуження ходу. Далі, бачите, одне й друге роздоріжжя. І все. Ми дуже близькі від нашої мети… якщо не зважати на завал, звісно.

— Спробуйте не зважати, — пробурмотів Дмитро Борисович. — Він, цей завал, може не зважати на вас, а не ви на нього!

— Спокійно, спокійно, товариші! Обговорення триває. Маємо такі дані: поза цим завалом — наш дальший шлях. Завал чималенький, — Іван Семенович, піднявши карбідку, поглянув на брили землі, мов вимірюючи їх примруженим оком. — Розкопати його важкенько. Значить, маємо перше розв’язання проблеми. Звичайно, просте й зрозуміле.

Він зробив паузу.

— Яке розв’язання?

— Повертатись назад, щоб потім прийти знов сюди з робітниками, з усім знаряддям і тоді розкопати завал. Так?

— Ні! — разом відповіли Артем і Ліда.

І Дмитро Борисович заперечливо хитнув борідкою: відкладати подорож не хотілося нікому!

— Тоді є другий вихід, — спокійно вів далі Іван Семенович. — Тоді треба шукати дальшого шляху.

— А як? — скоса глянув на нього з-за окулярів Дмитро Борисович.

— Розкопати самим!

— Розкопати завал нашими силами? Тисячі тонн ґрунту й вапнякових порід? Не маючи майже ніяких інструментів і робочої сили? Ну, це, знаєте, в найкращому випадку безпідставний оптимізм!

— Що ж, Дмитре Борисовичу, оптимізм ніколи не шкодить, — весело відповів Іван Семенович. — Але от ваша запальність не допоможе. Так, так. Тим більше, що я зовсім не пропоную розкопувати тисячі тонн породи. Прошу, погляньте сюди, перевірте мої розрахунки.

Він знов освітив карбідкою завал. Було ясно видно два велетенські сталагміти, що утворювали ніби ворота, засипані землею.

— Я говорю саме про це місце і ні про яке інше. Я вважаю, що тут не тисячі й не сотні тонн породи. Вгорі між сталактитами й сталагмітами затиснута гігантська брила породи. Вона природно загородила шлях землі, яка зсипалася згори під час завалу. Між цими двома сталагмітами утворився лише тонкий простінок з пухкої землі завтовшки, може, всього метр або два. Це все, що відділяє нас від дальшої частини подорожі. Ви, здається, не вірите, Дмитре Борисовичу? Прошу!

Іван Семенович роздільно постукав кілька разів своєю киркою об стінку з другого боку напівзасипаних сталагмітів. Звук був глухий і тупий. Артем крадькома глянув на Ліду: такий звук свідчив про велику товщу породи. Але Іван Семенович уже посувався далі, весь час стежачи за звуком легких уривчастих ударів своєї кирки. Тепер кирка вдаряла вже по самому сталагміту. Звук був інший — дзвінкий і вищого тону.

— Цілком зрозуміло, — недовірливо сказав Дмитро Борисович. — Дзвінкий звук, бо тут кристалічний вапняк. Це ще нічого не доводить…