За великими скляними вікнами шолома стало видно чиєсь молоде обличчя. Невідома людина широко відкритими очима 1 дивилася на мандрівників, — людина, що ховалася досі в скафандрі!

— Ой! — скрикнув Вадим Сокіл, енергійно протираючи очі.

Від несподіванки він аж підстрибнув, забувши про свою невагомість. І відразу його підкинуло вгору, аж під стелю. Він ударився головою і ледве встиг ухопитися рукою за шкіряну петлю. Але очі його не відривалися від обличчя незнайомого, який теж дивився на нього крізь скло шолома.

Микола Петрович Риндін вражено похитував головою: от так несподіванка!.. Проте Гуро, єдиний з усіх, що не втратив спокою, принаймні зовні, впевненим рухом узявся за шолом, підняв його вгору і ввічливо промовив:

— Прошу, шановний товаришу, прошу! Будь ласка, виходьте без церемонії.

Лише Риндін помітив, як права рука Бориса стиснулась в кулак, немов готуючись до можливих ще несподіванок. Втім, незнайомець не сперечався. Він слухняно корився. Вилазячи з металевого кільця скафандра, він надто різко відштовхнувся від нього — і полетів уздовж усієї каюти, вдарившись об стіну.

— Ой! — скрикнув він, немов копіюючи вигук Сокола, що дивився на нього згори.

Незнайомий незграбно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитись. Нарешті, сильна рука Гуро схопила його за плече й притиснула до підлоги.

— Ну, давайте знайомитися, чоловіче. Хто ви такий і чому опинилися тут? — грізно спитав Гуро, придивляючись своїми гострими очима до незваного гостя. — Десь я наче вже мав нагоду бачити вас…

За холодними сірими очима мисливця немов була схована фотоплівка. Борис Гуро мав своєрідну й рідкісну властивість: йому досить було лише раз побачити людину, щоб запам’ятати її назавжди. Він міг здибати цю людину потім, через кілька років, і відразу пізнати її, пригадати її одяг, ім’я, особливості. І йому зараз згадалось: ракетний корабель виходить на озеро… вони з Соколом і Риндіним стоять на вишці… людина з фотоапаратом… корабель легко поплив по воді… так, так! Напіввійськовий захисний костюм, підперезаний ременем, короткі штани, панчохи!..

Золоте волосся у юнака скуйовджилось, на високому лобі червоніла гуля, мабуть, від удару об стіну. Гуро свиснув:

— Еге, я знаю вас, шановний! Що ж ви, самі тут, чи в супроводі вашої супутниці, яка була з вами на березі Іван-озера?

Юнак здивовано дивився на нього, не розуміючи, очевидно, звідки Гуро знає його. Мандрівників теж це зацікавило.

— Звідки ви знаєте його, Борисе? — спитав здивовано Микола Петрович.

— Так, так! — багатозначно промовив Гуро, ще раз оглядаючи юнака з голови до ніг. Його проникливий погляд помітив на сорочці в юнака дірку — якраз там, де мав бути ґудзик. Юнак уважно стежив за поглядом Гуро. Він теж помітив дірку. Зніяковівши, юнак враз затулив дірку рукою.

— Нічого, нічого, — спокійно зауважив Гуро. — Цю невеличку ваду вашого костюма легко можна ліквідувати. Ось, прошу. — Чи не допоможе вам оцей ґудзик? Здається, ви власник його?'

На простягнутій долоні Гуро лежав ґудзик, відірваний з клаптиком тканини, — тієї самої тканини захисного кольору, з якої була зшита сорочка юнака.

— Виходить, вам було замало просто спостерігати, як виводили ракетний корабель на озеро? Адже саме ви, коли не помиляюсь, були тим юнаком, що весь час сповіщав натовп про стан корабля, вигукуючи всякі там «іде», «пливе» тощо? Не пам’ятаю тільки, щоб хтось дуже просив вас робити ці повідомлення… А потім ви пробралися навіть до корабля. Хм, здібна людина, здібна!..

Гуро повернувся до Риндіна й Сокола:

— Так ось хто був у нас в ракеті перед стартом! — загрозливо промовив він. — Я бачив цього приємного незнайомця з нашої вишки. Він був у натовпі з якоюсь дівчиною і привернув мою увагу тим, що весь час щось вигукував. Шкодую, що тоді я не зацікавився ним більше, шкодую… Так що ж, правду я кажу? То були ви? — звернувся він знов до юнака, що збентежено перебирав пальцями ремінь на сорочці. — Ви були на березі разом з якоюсь дівчиною? Та відповідайте, нарешті!

— Почекайте, Борисе, здається, ви зовсім його перелякали, — спинив мисливця Микола Петрович. — Відповідайте, юначе. Адже тепер ховатися нема чого. Чи ви боїтеся?

Юнак раптом підвів сміливо голову. Очі його виблиснули.

— Я нічого не боюся! Можу відповісти на ваше запитання. Так, я був на озері. Разом з дівчиною. То — моя сестра! І бачив, як виводили корабель. І тоді я остаточно вирішив здійснити те, про що мріяв весь час. От, коли побачив ракетний корабель, як він вийшов на воду, так і вирішив остаточно…

Він змовк на хвилинку, немов збираючись із силами. Доторкнувся рукою до гулі на лобі, знизав плечима, ніби звільняючи їх від якоїсь ваги. Обличчя його скривилося. Він зблід і похитнувся. Гуро підхопив його своєю міцною рукою:

— Що таке?

— Це від хвилювання, — сказав Сокіл, з жалем поглядаючи на бліде обличчя юнака.

— Ні… не тому… — відповів хлопець, через силу вимовляючи слова. — Просто… мене надто штовхало там… у скафандрі… товкло… І тепер мені трохи млосно…