— Слухай, народ! Суворі й грізні боги покарали Сколота. Як свого часу покарали вони Скіла, так тепер вони спрямували гнів свій на Сколота, бо він порушив наші священні звичаї. Він захищав чаклунів-чужинців і не хотів віддавати їх богам. Сколот помер, покараний богами! Але він помер вождем, і ми поховаємо його, як вождя. Так сказали мені боги, і так кажу я вам!..

Шум збуджених голосів відповів йому. Скіфи погоджувались з Дорбатаєм: Сколот був хоробрим мисливцем і уславленим вождем. Він заслуговує на те, щоб поховати його урочисто… О, старий віщун бездоганно вивчив свою роль, він знав, на яких струнах грати!..

Дорбатай підвів руку:

— Слухайте мене далі, відважні воїни та мисливці! Боги сказали мені це, і я запитав їх: хто мусить бути тепер вождем сколотського народу?.. Хто має право надіти цей бронзовий шолом, ознаку влади й пошани?..

Він указав на шолом Сколота, який лежав біля його ніг. Один з помічників віщуна швидко підняв шолом і подав його Дорбатаєві.

— Хто носитиме цей шолом, який переходить від одного славетного вождя сколотів до другого? Хто єдиний гідний цієї ознаки влади, гідний за походженням, гідний через любов до нього богів?.. Я запитав про це богів, і боги відповіли мені, і я скажу вам їхню відповідь. Слухайте, сколоти!..

Він високо підняв бронзовий шолом:

— Є лише одна людина, яку люблять боги, яку боги благословили і через яку дадуть щасливе життя народові. Це — благородна, мудра людина. Вона ще молода, але вона віддана богам і шанує священні звичаї та наші святині. Ця людина…

Дорбатай зробив ефектну паузу і закінчив урочисто:

— Ця людина — благородний, улюблений богами Гартак!

Глухе ремство почулося серед мисливців. Мабуть, це було найважче місце в огидній комедії, яку розигрував Дорбатай. Треба було негайно діяти.

— Скажіть мені, сколоти, чи хочете ви мати вождем Гартака? — владно запитав Дорбатай.

І враз гомін мисливців приглушили голоси старшин і знатних скіфів, які оточили підвищення. Вони кричали, вони вигукували ім’я Гартака. Дорбатай тільки й ждав цього:

— Підійди сюди, шляхетний Гартак, — гукнув він. — Боги благословляють тебе владою вождя. Сколоти вітають тебе. Чи чуєш ти їхні голоси, які закликають тебе бути вождем?.. Прийми цей бронзовий шолом і подякуй богам. І хай усі сколоти моляться разом з тобою!

Не гаючись, він швидко надів на голову Гартака бронзовий шолом. Урочистий головний убор був надто великим і важким для Гартака; він сидів на голові, закриваючи брови. Але Дорбатаєві це було байдуже.

— На коліна, сколоти! Моліться разом з благородним Гартаком і зі мною, моліться нашим суворим і страшним богам!

Рипучим своїм неприємним голосом він заспівав протяжну молитву. Її враз підхопили помічники й знатні скіфи. А через кілька секунд пісню співав уже весь натовп. Це була та сама мелодія, яку вперше почули вчені, прокинувшись у лісі. Протяжна й сумна, повільна й сувора, — пісня лунала як загроза, як засторога…

Артем глянув на Ліду. Дівчина трималася твердо, хоч ясно було, що вона дуже боялася. Адже тепер Гартак, який несподівано перетворився на владного вождя скіфів, був господарем становища. Той самий Гартак, який бажав узяти її дружиною… Цей огидний, кривобокий чоловік, безумовно, не облишив свого наміру. Навіть тепер, коли обставини були такі напружені, Ліда помітила, як Гартак кілька разів глянув на неї. І від цих поглядів дівчині робилось моторошно.

Хто допоможе тепер їй та її товаришам? Хоч і до того обидва брати, і Сколот, і Дорбатай, дивилися на чужинців лише як на можливу зброю в своїй запеклій боротьбі, але тепер стало ще гірше. Дорбатай переміг Сколота, він гордо стоїть над трупом свого вбитого, отруєного брата. Тепер йому нема чого грати в піжмурки. Його влада безроздільна, бо Гартак буде лише іграшкою в його руках. Ще невідомо, чи доцільно Дорбатаєві залишати чужинців живими… адже вони поставились до нього зовсім неприхильно…

Як і решта товаришів, Ліда відчувала, що Варкан був єдиною поки що людиною серед скіфів, яка ставилася до них щиро, дружньо. Правда, й інші молоді дружинники, друзі Варкана, теж виявляли до чужинців дружні почуття. Проте чи не пояснювалося це лише тим, що Варкан, як встигла помітити Ліда, посідав серед своїх друзів-дружинників якесь почесне місце, користався повагою? Так чи інакше, але тепер і Варкан з своїми друзями навряд чи міг допомогти, його взаємини з Дорбатаєм були погані. Старий віщун знав це, а він, напевне, не збирався нічого дарувати своїм недругам.

Дмитро Борисович, хоч і турбувався, як і кожен з його товаришів, хоч і відчував усю небезпеку нового становища, яке створилося після наглої смерті Сколота, але не міг зараз думати про це. Він захоплено спостерігав скіфів, які стояли навколішки й співали свою молитву. Очі археолога хотіли ввібрати в себе все, що бачили; розум його намагався занотувати в пам’яті кожну риску, кожну деталь. Скіфи під час молитви!.. Надзвичайно! Ніколи й ніхто не бачив такої картини, ніколи й ніхто не був свідком цієї церемонії проголошення нового скіфського вождя! А ще ж має відбутися урочисте поховання Сколота! Ні, для археолога зараз було замало однієї пари очей, однієї пари вух!..