— Ну, спочатку вони трохи напали на мене… обстріляли з луків…

— А потім?

— Потім я трохи напав на них. Ну, примушений був відповісти. Кинув кілька пістонів. Налякав їх. От і все.

— Вони втекли?

— Якби не втекли, то ми б з вами не розмовляли зараз так спокійно…

— Ах, юначе, хіба так розповідають? Я тут хвилювався за вас, а ви…

— Дмитре Борисовичу, просто нам треба переїжджати кудись, бо це місце стало тепер небезпечне для нас. Слово честі, все розкажу згодом. А зараз треба їхати… Е, а це ще хто?

У напівтемряві пересувалися якісь тіні. Це були вершники, вони вели за собою навантажених коней. Що це, ще вороги?.. Але тоді б Варкан не розмовляв так дружньо з ними…

— Роніс! — гукнув радісно Дмитро Борисович.

Огрядна людина злізла з коня й підійшла до археолога й Артема. Це дійсно був Роніс. Він ввічливо уклонився археологові:

— Я дуже радий, що воїнам Дорбатая не пощастило захопити вас зненацька. На жаль, я не встиг попередити вас, бо взнав про наказ Дорбатая лише півгодини тому…

— Який наказ?

— Вислати загін, який мусив вистежити вас, і…

— Вбити?

— Ні, якби пощастило — захопити вас живими. Але Дорбатай наказав начальникові загону не спинятися перед тим, щоб і вбити вас.

— Не пощастило ні перше, ні друге, — відповів Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича.

— Але може пощастити іншим разом, якщо ви залишитесь тут, — серйозно зауважив Роніс. — Скіфи знають тепер, де ви перебуваєте.

— Це правильно, — зауважив археолог.

— А я мушу визнати, що це дуже завадило б здійсненню наших планів, — посміхнувся Роніс. — Тому я думаю, що ми зразу ж таки вирушимо в інше місце. Варкан уже придумав куди. Він добре знає цей ліс.

Артем сів на свого коня. Дмитро Борисович після кількох невдалих спроб, нарешті, теж опинився на коні. В сутінках видно було, що Варкан уже вирушив. Слідом за ним посувалися люди, що привели навантажених коней. За ними їхав Роніс з ученими. Похід замикали скіфи — товариші Варкана.

Роніс продовжував:

— Становимще вирушить в жалобну подорож, може, й завтра. Труп старого Сколота вже набальзамований…

— Набальзамований? — перепитав Дмитро Борисович. В ньому знов прокинувся дух запального археолога. — Яка шкода, що я не бачив цього! Це ж так цікаво! І так швидко зробили?

— Бо це досить нескладна операція, — відповів Роніс.

— А саме? — ухопився за нього Дмитро Борисович.

— Дуже просто. Віщуни розітнули Сколотові черево, вийняли всі нутрощі й напхали різними пахощами тощо. Потім зашили знов тіло й обмазали його воском.

— І це все?

— Все. Тепер становимще вирушає.

— Коли?

— Завтра або позавтра. Вози вже готові, навіть складено з половину наметів. Дорбатай поспішає.

— Чому?

— За законом Гартак стане повноправним вождем лише після того, як поховають тіло Сколота. До того часу, мовляв, душа Сколота перебуває в становимщі і ніхто інший не може бути вождем. Так вірять скіфи. А Дорбатай хоче закріпити положення. Крім того, і сам Гартак хоче якнайшвидше позбавитися тіла Сколота, яке нагадує йому про його участь у вбивстві.

Він змовк. Потім, наче згадавши, заговорив знов:

— Гартак, крім того, мріє одружитися з вашою дівчиною… він ладний зробити ще якийсь злочин, щоб прискорити це… Він надіслав їй подарунки, як майбутній дружині… і тепер добивається згоди Дорбатая на одруження…

— Треба врятувати їх швидше! — вихопилося в Артема.

Роніс уважно подивився на Артема і спитав Дмитра Борисовича, що він сказав.

— Коли Дорбатай погодиться, — продовжував Роніс, — то одруження мусить бути незабаром. Раби, що прислужують Гартакові, кажуть, що він тільки про це й думає. І мені здається, що Гартак… випросить у Дорбатая цей дозвіл.

— А чому потрібний дозвіл Дорбатая?

— Поки поховають тіло Сколота…

Дмитро Борисович рвучко повернувся до Артема:

— Артеме, а що, коли й справді Дорбатай дасть Гартакові дозвіл взяти Ліду за жінку до поховання Сколота? Що тоді?..

Артем мовчав — похмуро й люто. Ліда була в руках Дорбатая і Гартака. Що можуть вони, Артем і Дмитро Борисович, зробити? Чим можуть вони допомогти?.. Вони й самі примушені поки що переховуватися від переслідувань воїнів Дорбатая… Прокляття! Викрасти Ліду?.. Але ж це неможливо… адже Роніс розповідав, під якою сильною охороною перебувають полонені… та й сама Ліда писала про це в листі…