За ним пролунали дванадцять гучних і протяжних ударів годинника. І поки було чути ці удари, засяяли екрани телевізорів, чіткими і ясними рисами виникли на них обриси великої зали Палацу.

В напруженій тиші розтанув останній удар годинника. І, мабуть, ніколи ще не вслухалася так Земля в тихе шарудіння атмосферної електрики, що долітало з гучномовців. Ще секунда… дві… три…

— Збори всесоюзного товариства міжпланетних сполучень оголошую відкритими! Слово має академік Микола Петрович Риндін.

Буря оплесків розірвала тишу. Люди в залі, люди по містах і містечках, люди, яким досі секунди здавалися нестерпно довгими, забули про час, намагаючись якнайгучніше, якнайдовше плескати в долоні.

І в цій бурі потонули всі інші звуки, і люди побачили, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі зали пройшла людина, як вона спинилася й уклонилась.

Майже водночас із різних боків спалахнуло біле проміння прожекторів. Проміння схрестилося на трибуні, залило своїм світлом малесенький здалеку силует людини. І вмить цей силует неймовірно зріс, перетворився на велетня, що сягав головою майже до стелі Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він був ніби в якоїсь напівпрозорої речовини, придивляючись, можна було бачити крізь нього протилежні стіни, що танули в далині. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлювані прожекторами дзеркала на трибуні відкидали вгору велетенський світовий силует, рельєфне зображення промовця.

Тепер уже кожний бачив знайомі риси обличчя академіка Миколи Петровича Риндіна, збільшені до гігантських розмірів. Ось характерна шапка його волосся, ось енергійні, навислі брови, рівний ніс, вуса і підстрижена борідка. Нова буря оплесків пронеслася по залі!

Але ось академік Риндін спокійно підняв руку. Вона, здавалося, пронизала стелю й зникла за нею. Академік вимагав тиші. Цього було досить: за кілька секунд зала змовкла так, що кожен міг чути дихання свого сусіда. Академік сперся зручніше на край трибуни.

— Шановні товариші! Моя місія сьогодні не дуже складна, і я спробую виконати її якнайшвидше — я мушу коротко й стисло? розповісти вам про те, що всі ви вже читали. Ви знаєте, що сьогодні ми зустрічаємося востаннє перед розлукою на довгий час.

Коротка, насичена тривогою пауза примусила всіх здригнутися. Невідомі небезпеки й труднощі чекають відважних радянських мандрівників у незнаних просторах космосу; а що чекає на них на далекій сріблястій планеті Венері?..

— Для чого ми покидаємо завтра нашу Землю, навіщо надсилає, нас Батьківщина у безмежні простори всесвіту? Відповідь дуже коротка, всього два слова: корозія і енергія! Спочатку про перше, — про корозію. Що таке корозія? Як ви знаєте, корозією називається руйнування металів під різними фізично-хімічними впливами. Іржа на залізі, зелений оксид на міді — все це корозія. Це великий злодій, що краде у нас неймовірну кількість металів. Людство щороку втрачає від корозії близько 30 мільйонів тонн різних металів… Тільки уявіть собі цю велетенську кількість втрачених металів: щороку з світового господарства зникає близько 30 мільйонів тонн металів! Ми боремося з корозією, ми винаходимо різні стійкі сплави металів, — з нікелем, з хромом тощо. Але цього мало. Злодій однаково краде метал: він підстерігає нас усюди. І ми хочемо остаточно перемогти його. Як?

Академік Риндін оглянув притихлу залу.

— Згадаймо відому таблицю елементів великого російського хіміка Дмитра Івановича Менделєєва, ім’ям якого пишається наш народ, як красою й гордістю передової російської науки. І, згадавши періодичну таблицю Менделєєва, ви відразу побачите, що вона закінчується в її теперішньому вигляді на елементі номер дев’яносто вісім, на так званому каліфорнії. Нагадаю вам, що відносно дуже недавно, на початку нашого сторіччя, таблиця Менделєєва була ще коротшою, вона закінчувалася на елементі номер дев’яносто два, на урані. Так, так, саме уран був тим останнім елементом, який вчені аж до цього часу спромоглися знайти у природному вигляді в корі нашої Землі, у вигляді хімічних сполук з іншими речовинами. Але після того наука широкими й переможними кроками посунулася вперед. Ви знаєте, що наука навчилася розщеплювати атомні ядра, звільняти внутріатомну енергію. Світ капіталістів намагався використати атомну енергію для війни, для руйнації. Наш світ, світ побудови комунізму, — поставив атомну енергію на служіння народу, його розвиткові, його мирним потребам. Ми збудували велетенські гідроелектростанції, ми зросили сотні тисяч гектарів посушливих земель, а останніми роками одержали нечувану в історії людства перемогу — повернули течію сибірських річок на південь! Проте я дещо ухилився від моєї теми, пробачте…

Академік Риндін щиро посміхнувся, почувши, як лагідним, привітним рокотанням відповіли йому тисячі слухачів, що жадібно ловили кожне його слово.

— Так от, відносно розширення таблиці Менделєєва. Працюючи з розпадом урану, вчені створили нові хімічні елементи, до того часу невідомі людству: плутоній, америцій тощо… як я вже сказав, таблиця Менделєєва на сьогодні закінчується елементом номер дев’яносто вісім, каліфорнієм. Все це — штучно створені людиною елементи. Чи означає це, що вони ніколи не існували раніше в природі? Аж ніяк. ЦІ елементи могли існувати — тоді, коли наша Земля була значно молодшою, коли вони не встигли ще розкластися, зруйнуватися. Давайте зробимо подальший висновок, чи поки що припущення. Чому нам не можна припустити, що таблиця Менделєєва ще ширша! Чому не подумати про можливе існування не тільки так званих трансуранових елементів від дев’яносто третього до дев’яносто восьмого, а й ще важчих, які ми можемо назвати умовно понадважкими елементами! Хто візьме на себе сміливість заперечити, що такі елементи не існували колись на нашій Землі, або не існують і на сьогодні десь у природі всесвіту?.. Ніхто не має права заперечувати таке. Чому ж наука їх не знає? А тому, що подібні елементи або самі повільно розкладаються, бо вони нестійкі (це стосується радіоактивних елементів), або, можливо, вони існують у надто малій кількості, та й то в зовсім неприступних поки що для нас у глибоких сферах земної кулі, скажімо, в її розпечених надрах. Подивіться сюди!

У блискучому світлі зі стелі спустилося велике полотнище, на якому кожен міг пізнати знайомі графи таблиці Менделєєва. Але ця таблиця мала трохи незвичайний вигляд. Її рівні рядки не закінчувалися каліфорнієм, елементом номер дев’яносто вісім. Ні, останній звичний рядок сьомого періоду йшов далі праворуч — аж до клітинки елемента номер сто вісімнадцять, останнього в цьому рядку. І одна клітинка, на якій червоними цифрами було позначено номер сто одинадцять, світилася, немов освітлена зсередини потужним променем. Академік Риндін показав на неї:

— Дивіться! Ми продовжили сьомий період таблиці елементів Менделєєва! Наука твердить, що в ньому, як і в попередньому, мусить бути тридцять два елементи, отож, він має закінчуватися елементом номер сто вісімнадцять, оскільки починається цей період францієм, елементом номер вісімдесят сім. Зараз нас не цікавлять всі елементи, з яких має складатися весь сьомий період таблиці. Але звернімо увагу на елемент номер сто одинадцять, який ми внесли б до отієї освітленої клітинки. Придивіться уважніше, який то мусить бути елемент? Якщо ви поглянете на верхній рядок, рядок шостого періоду, то в ньому якраз над клітинкою нашого невідомого ще елемента номер сто одинадцять — ви побачите давно знайоме нам золото, елемент номер сімдесят дев’ять! Отже, які висновки, чи які припущення ми можемо зробити відносно властивостей цікавого для нас елемента номер сто одинадцять? Якщо ми знаємо основні принципи побудови таблиці Менделєєва, то ми знаємо й те, що цей елемент мусить повторити в собі властивості елемента попереднього періоду, цебто — золота, тільки всі ці властивості в ньому мусять бути виявлені значно яскравіше. Ми маємо всі підстави гадати, що елемент номер сто одинадцять мусить бути найблагороднішим металом, який не лише сам не піддається корозії, але й врятовує від неї всі інші метали, якщо його домішати до них хоча б у найменшій кількості. Оце — наша можлива чудесна зброя проти корозії, цей надзвичайний елемент номер сто одинадцять, який ми умовно називаємо ультразолотом.