Становище було безнадійне. Гуро уважно стежив за тим, як погойдувалося перед ним мережане листя папороті. І в міжгір’ї, де лежить ракетний корабель, листя папороті гойдається так само байдуже, як і тут. Яка нісенітниця! Врятуватись від небезпеки, визволитись із пазурів велетенської бабки, можна сказати, видертись з її щелепів, щоб загинути тут, у хащах, задихнутись від нестачі кисню?.. І це тоді, коли їм пощастило вже цілком виконати завдання: знайдено і інфрарадій, і ультразолото… Нісенітниця!

Краще, ніж будь-хто інший, Гуро розумів, що отаке роздумування нічого не дає, тільки шкодить, бо забирає дорогий час. Зокрема, це було погано в його становищі. Кожна хвилина дихання забирає якусь частину кисню з резервуарів скафандра. І коли він не витрачає цю хвилину розумно, свідомо, не використовує її для врятування, то він сам відбирає у себе життя.

Гуро розумів усе це.

— Стоп, товаришу, — сказав він собі. — Треба вирішити, що робити.

Звісно, треба. Але — що саме? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може спробувати визначити, де в неї південь і північ, схід і захід, зробити звідси висновки й рушати кудись. Що міг зробити Гуро? Хіба він знав, в якому напрямку лежить ракетний корабель? Ні, він не знав нічого. Південь був для нього такий самий, як північ, як схід і захід. Всюди було невідоме, загрозливе, непевне, вороже. Ці велетенські дерева, пальми, папороть, це невпинне дзижчання незліченних комах — все було чуже, дивне, все підкреслювало його відірваність від товаришів, друзів.

Великий синьо-червоний метелик покружляв коло його голови і сів на лист папороті, його ніжні крила тремтіли, незрівнянний малюнок на них зібрав у собі найкрасивіші фарби з палітри природи. Метелик повільно посувався вздовж листя, немов чогось шукав. Гуро мовчки дивився на нього кілька секунд і раптом здригнувся. Йому здалося, що з-за дерева, яке створювало глибокий коричневий фон для ніжних фарб метелика, щось визирнуло. Мисливець схопився за пістолет.

Але за деревом не було нічого. Мабуть, випадковий порух папороті під подувом вітру обдурив мисливця. Зляканий рухом людини, метелик знявся з папороті й полетів. Гуро простежив за ним, поки метелик зник за деревами, і криво посміхнувся:

«Нерви, товаришу, у вас не в порядку, — сказав він собі. — Вам уже починає ввижатись усяке чортовиння… Спокійніше, інакше ви собі не допоможете…»

І раптом ніби хтось покликав його на ймення. Мисливець здригнувся. «Я божеволію», — з острахом подумав він… Він здригнувся і несподівано зовсім виразно почув людський голос.

— Чи чуєте ви нас, товаришу Гуро? — питав цей голос. — Прислухайтесь, прислухайтесь, ми турбуємось, бо у вас може не вистачити кисню… Прислухайтесь, ідіть до нас, ми допоможемо вам знайти шлях… Ми певні, що ви врятувались, товаришу Гуро…

Це був голос Василя, він лунав, ніби хлопець був зовсім близько, поряд:

— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте. Нам пощастило ввімкнути й настроїти потужний радіопередавач, ми шукаємо вас по радіо, товаришу Гуро…

«Ні, це не мариться. Це справді говорить Василь!»

— У вас у шоломі, товаришу Гуро, є рамка. Її треба витягти й поставити так, щоб її площина була скерована просто вперед, куди дивляться ваші очі. Тоді повертайтесь, повертайтесь повільно. Моя мова то тихшатиме, то голоснішатиме. Знайдіть такий напрям, коли мій голос буде якнайгучнішим, і ідіть на нього, щоб він весь час звучав рівно й гучно. Це буде той самий напрям, яким вам треба повертатись додому. Я говоритиму весь час, весь час ви матимете змогу перевіряти напрям. Не забувайте, що треба йти вперед лише тоді, коли мій голос буде якнайгучнішим. Ідіть швидше, бо у вас не вистачить кисню. Товаришу Гуро, ми сподіваємось, що ви чуєте нас. Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте…

Таким самим стурбованим голосом Василь продовжував говорити весь час, викликаючи Гуро і не знаючи, чи чує мисливець його, чи ні…

Гуро випростався. Знервованості його мов і не було. Він навпомацки знайшов на шоломі маленьку висувну рамку.

Так. Він поставив її просто перед собою. Почав повільно повертатись. Голос Василя спочатку потихшав, потім почав гучнішати. Далі, далі, ось він, напрям!

Тепер голос Василя дзвенів просто біля вух, цей приємний, рідний, стурбований голос юнака. Любий Василю! Того разу тебе врятував Гуро; тепер ти врятуєш мисливця!

— Пеленгуйте нас, пеленгуйте, товаришу Гуро! Я говоритиму весь час, весь час ви зможете перевіряти напрям. Поспішайте, бо ми дуже турбуємось за вас, хоча й певні, що ви врятувались…

— Вперед! Здається, все так як слід. Голос Василя чути якнайкраще. Помилки бути не може.

Хащі замикались щільним кільцем навколо людини в скафандрі, дикі рослини перетинали їй шлях, комахи з дзижчанням пролітали повз неї, папороть чіплялась за ноги, заважала йти. Але Гуро йшов уперед і вперед.

Він поспішав. Уся увага його була скерована на голос Василя.

І тільки раз він спинився на півхвилини, побачивши того самого синьо-червоного метелика, який вже раз підлітав до нього. Метелик летів перед ним кілька хвилин, потів сів на лист папороті, і Гуро подумав:

«Бувай здоров, друже! Ти про мене не згадаєш напевне. А я тебе й твої барвисті крила пам’ятатиму довго».

І, вимахуючи кинджалом, Гуро рушив далі швидкою ходою, обираючи собі шлях поміж папороттю й стовбурами дерев і весь час прислухаючись до стурбованого голосу Василя, який кликав його і вказував йому шлях.