Сокіл мав рацію. Гуро поклав гвинтівку на скелю. Він з жалем стежив, як неквапливо пливла далі й далі дивна тварина. Гарний об’єкт для полювання, гарний!..

Дивна істота зникла. Гуро повернувся до Василя:

— Так що, хлопчику, викупаємось? Побавимось з цими симпатичними тваринками? — рука його показала на озеро…

Сокіл закінчив розчищати щілини. З допомогою товаришів він заклав у щілини циліндри з атомітом і забив їх кам’яними пробками. Тільки чорний просмолений шнур, в якому ховався тоненький провід, виходив із щілин і, в’ючись поміж скелями, показував шлях до циліндрів.

Товстіший шнур, що увібрав у себе тонші, тягся дном міжгір’я щось із півтора кілометра до самого ракетного корабля. Цей шнур увіходив всередину ракети і кінчався біля пульта керування — командирського місця академіка Риндіна.

Лише одна ніч відділяла тепер мандрівників від найвідповідальнішої хвилини, яка могла принести їм визволення або поховати ракету під водою. Про цю небезпеку Микола Петрович чесно розповів товаришам.

— Я не хочу нічого ховати від вас, — сказав він увечері. — Безперечно, сподіваюся, що вода винесе ракетний корабель із собою і ми випливемо в озеро. Ракета легша від води, скелі не так міцно стискають її, щоб вода не могла підняти наш корабель. Особливо — перший, найміцніший поштовх велетенської хвилі, що рине міжгір’ям. Все це так…

Три пари очей дивилися на старого академіка з німим запитанням: так що ж?.. І Микола Петрович почував ці погляди, розумів усю свою відповідальність, коли закінчив:

— Але не виключена, строго кажучи, й інша можливість. Можливість того, що вода не зможе викинути на поверхню наш корабель і ми залишимося внизу, під водою. Тоді… тоді буде погано… доведеться, мабуть, скориставшись з скафандрів, підривати скелі, які триматимуть ракету.

Він змовк. Загальну мовчанку обірвав дзвінкий голос Василя:

— Гірше не буде, Миколо Петровичу! Ми не маємо інших засобів визволитися. Ми готові рискувати.

— Василь правильно сказав, — підтримав Гуро. — Нам нема на що чекати, Миколо Петровичу, ми з вами!..

Але довго ще ніхто з мандрівників не міг заснути тієї ночі. Кожен думав про своє. Соколові ввижалися далекі краєвиди любої, рідної Землі — ті самі краєвиди Іван-озера, якими він милувався з вишки перед стартом. Чиєсь миле рідне обличчя вимальовувалось перед ним. Хай небезпечна буде спроба визволитись з кам’яних обіймів міжгір’я, хай це риск! Та він же наближає їх повернення, прискорює зустріч з тими, кого вони покинули на Землі!.. Швидше б минала ніч, швидше б ранок!

Гуро чомусь згадував свій невеселий політ у пазурах велетенської бабки, — політ, під час якого він побачив річку за міжгір’ям і надумав цей рискований план визволення ракети. Думки його весь час поверталися до зустрічі з дивними гігантськими бактеріями. Як шкода, що він не зміг сфотографувати їх!..

А Василь?.. Василя весь час непокоїла одна думка, вона цілком оволоділа ним і зараз не давала йому спати. Нарешті, він кашлянув і звернувся до Гуро.

— Товаришу Гуро, — несміливо спитав він, — я хотів би дещо у вас спитати. Можна? Звичайно, якщо ви не дуже хочете спати.

— А що саме?

— От ми не раз говорили про тваринний світ Венери. Ми всі сподівалися здибати тих допотопних страховищ — ігуанодонів, бронтозаврів тощо. Одне слово, подібних до вимерлих земних. А вийшло не так.

— Зовсім не так, хлопчику.

— Замість тварин юрського періоду ми зустріли тих страшних і химерних сколопендр, бабку, дощовика, всяких комах. Саме комах — і нічого іншого. Так?

— Звісно, так. Ну, далі?

— Навіть ота тварина, що випливла з озера, і вона була величезною комахою. Це не був ящер.

— Правильно, Василю, зовсім не ящер, — підтвердив і Сокіл, що прислухався до розмови.

— От я й думаю, чому це на Венері рослинність зовсім така, яка була на Землі за часів юрського періоду, а тваринний світ такий своєрідний і не подібний до земного. Це ж ціла проблема.

— Яку не так легко розв’язати.

— І от я думаю…

— Цікаво. Товариші, — сказав Гуро, і голос його зазвучав урочисто, — слово надається практичному дослідникові, товаришеві Рижко. Увага!

— Ні, я не жартую, товаришу Гуро, я серйозно.

— І я серйозно. Ми слухаємо, товаришу Рижко.

— Я думаю, що все це від вуглекислоти…

— Що?

— Через те, що в повітрі Венери забагато вуглекислоти…

— Та з’ясуй, будь ласка, як слід!

— Ну, от. Тут забагато вуглекислоти в повітрі. Так багато, що цим повітрям не можуть вільно дихати теплокровні тварини. Не можемо дихати ми — значить, не можуть дихати й теплокровні тварини, які так само потребують для свого життя багато кисню. Адже так?