— Підсумки нашої роботи, товариші, зробити не важко. Звичайно, головні наші труднощі полягають у тому, що робота весь час, так би мовити, роздвоюється. Але тепер нібито настав час, коли можна поєднати обидва напрямки.

Початок обіцяв чимало цікавого.

— Всі дані геологічного вивчення свідчать про одне, — говорив далі Іван Семенович. — Жили мідної руди обриваються близько біля поверхні і зникають. Загальний їх напрямок все ж таки встановити можна: це глиб Гострого бугра.

— А я що казав? — блиснув окулярами Дмитро Борисович.

— Ви робили певні припущення, і ми мусили перевірити їх, — лагідно відповів Іван Семенович. — Лідо, будь ласка, дайте мені вашу схему.

З свого кутка Артем уважно стежив, як вільно і невимушено Ліда підвелась, відкинула з лоба непокірні кучері, взяла з вікна папір і передала начальникові. Все, рішуче все виходило в неї граціозно, легко й приємно для ока. Навіть темно-синя спецівка, така незграбна на всіх, на ній була принадна.

— Я ще не зовсім закінчила схему, Іване Семеновичу.

— Нічого, головні лінії ми можемо бачити. Підсувайтеся ближче, товариші. Ось лінія шурфів. Крім шостого, усі вони показують один напрямок…

— Гострого бугра!

— Правильно. Гострого бугра. Але, Дмитре Борисовичу, ви можете помітити також, що ці лінії ламаються. Жили обриваються десь на глибині десяти метрів. І хто може ручитися, що вони виникнуть знову всередині бугра? У мене, принаймні, немає таких даних.

— Але такі дані є у мене!

— У вас?

— Так. Я спостерігав виходи жил у стінах печери.

Іван Семенович нетерпляче знизав плечима:

— Знов та печера! Дмитре Борисовичу, я дуже поважаю ваші археологічні знання. Але між археологією та геологією є певна різниця.

— Я передбачав подібні заперечення, Іване Семеновичу, і саме тому я попросив Ліду піти сьогодні до печери разом зі мною.

Артем широко відкрив очі: значить, Ліда ходила до печери? От, яка ж потайна! І жодним словом не обмовилася. Ну, гаразд!

— Це, звісно, до деякої міри змінює справу, бо Ліда все-таки має відношення до геології. Добре, скажіть, що ви знайшли у тій печері? Скільки мені відомо, вона завглибшки метрів п’ятнадцять?

— Досі було стільки, Іване Семеновичу.

— Не розумію. Що ж, вона поглибшала за ці дні чи що?

— Ми знайшли місце завалу, який перетинав її. Вона дуже довга.

Іван Семенович сів зручніше й з цікавістю поглянув на археолога. Потім перевів погляд на Ліду. Та зніяковіло посміхнулася.

— І ви нічого досі не говорили мені? — мовив докірливо начальник експедиції. — Ну й дисципліна в нас, скажу я вам!..

— Іване Семеновичу, — зашарілася остаточно Ліда, — це ж тільки для того, щоб цікавіше стало зараз. Маленька несподіванка — і все.

— І Артем брав участь у поході до печери?

— Ні, ми вдвох… Артем був зайнятий…

Артем насупив свої широкі брови: нічого подібного, зовсім не тому, що він був зайнятий. Просто вони не сказали йому. Справжня зрада, бо вони ж знали, як він цікавиться печерою! Проте він промовчав.

— Ну, добре. Та я все ж хотів би знати про наслідки ваших таємничих досліджень. Яка справжня глибина печери?

— Правду кажучи, не знаю, — задумливо відповів Дмитро Борисович. — Поки що на це запитання не можна відповісти.

— Чому?

— Печера надто довга й глибока. Ми пройшли нею метрів півтораста і вернулися. Але кінця не бачили.

— Ми, Іване Семеновичу, підірвали завал. За всіма правилами. Відкрився прохід, — втрутилася Ліда. — І за ним печера, але яка ж довга! І ходи, і переходи, і бокові відгалуження. Цілий лабіринт! Подивіться, ось я нашвидку накреслила план печери.

Три голови схилилися над планом. Артем категорично вирішив не підходити. Бо все це справляло на нього враження особистої образи.

Ще місяць тому, як тільки вони приїхали сюди й почали роботу, — хто перший зацікавився печерою? Він, Артем. Хто збирав відомості про неї? Артем. Хто знайшов того діда, який розповів про стародавні знахідки? Знов-таки — Артем. Без нього, напевне, ніхто й не звернув би уваги на печеру. Ну, може, Дмитро Борисович зазирнув би, але все одно Артем був першим. Звісно, Артем не археолог, він студент-геолог. А хіба Ліда археолог? Ні. І от тепер замість подяки за всі старання Дмитро Борисович узяв у такий вирішальний момент до печери не його, а Ліду. Гаразд! Тепер Артем знає, що йому робити!