Ще Петро гаразд і не договорив, а вже Оксана і біля ніг його. Хвата їх, цілує, слізьми обмива, аж задихається, і не зможе слова сказати: «Петре!.. Петре!.. Ти не чоловік, ти янгол божий!.. Братик рідний сього б не придумав, щоб так мене утішити!.. Що се ти здумав?.. Чи достойна ж я того, щоб ти й думав так? Як у твій чесний дом, що була богобоязлива сім’я з батька, з діда, та увести мене, потаскуху, що сором на неї дивитись, що земля не держить?..»

— Ти знаєш, Оксано, що я тебе любив щиро і тепер ще тебе люблю. Я знаю твою душу. Ти спіткнулась трішки. Хоч що хоч про копитана розказуй, а й ти винна... ну, та дарма, усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру...

— Ні, Семеновичу, не остиджу ніколи твоєї слави, не запакощу твоєї сім’ї й роду!.. Я пропаща навіки! Хіба не бачиш онде й заробіток мій...

— Він буде моїм сином рідним. Через тебе я і його любитиму. Послухай мене: покрий свою славу, дай йому батька, а матері сина!..

— Ось де моя слава,— сказала Оксана, і вийняла пла-точок з своєю косою, і показала Петрові.— Ось де вона! Ніхто не може її приставити до мене! Ніхто її не узяв у мене, я сама, своїми руками відрізала, як сама себе і погубила. Приставити її і вернути мою славу ніяк вже не можна. Хлопця вигодую, як здужаю; матері, коли ще допустить до себе, буду їй і сином, і дочкою, і робітницею, і крепачкою. Буду ніч і день робити, щоб її пропитувати за те добро, що через мене рішилась вона. А чужого віку не хочу заїдати, не хочу, щоб ти за свою добрість терпів через мене... •

Що то вже довго уговорював її Петро, так вона нізащо не захотіла зробити по його думці, хоч зовсім бачила, що він дуже велике добро для неї і для матері робив. Не захотіла, щоб він її проводив через село і від сміху оборонив, нізащо не захотіла. «Як заробила, так буду й чути. Я ще й не сього достойна!»

Пожал ковавши, поїхав Петро своєю дорогою, а Оксана, подумавши-погадавши, узяла сина, перехрестилась, пішла селом...

Перш усього зострілась з Оксаною молодиця, прежня її подруга. Придивилась і крикнула: «Так і є! Се Оксана. Мотре, дивись — Оксана йде!» Мотря собі: «Та Оксана ж, і з заробітком!» Одна по одній — і пішли по усьому селу... тільки доходить сердешна Оксана до якого двора, дивиться — вже усі з хати вийшли, і дивуються иа неї, і сміються з неї, і кричать: «А що? Погуляла за салдатами? Добула слави? Неси салдатчснка матері на втіху. Чи байстрюком матері хвалиться іідеш? Не дивись на мене, паплюго!» Оттака їй честь була зо всіх дворів. А коли дівчата вийдуть дивитись на неї, то матері заганяють і лають, щоб і не дивилися па неї. «Вона,— кажуть,— не достойна того за своє мандрування за салдатами. Остидила усе село!» А ще пуще дітвора! Так ті, чувши усе від старших, так аж на вулицю вибігли, і за поли її сіпають, і кричать, і вже й приложили: «Салдатка йде, байстря несе... кир-кир-кир-кир!»

Оксано, Оксано! Чи ти се усе чуєш у тім же селі, де колись тільки вийдеш на вулицю, то усі вибігають против тебе, щоб хоть подивитись на тебе та позавидувати на твою красу; а коли, було, заговориш з ким, так і той радісінький, і усі збираються круг тебе, щоб послухати твоїх речей, шуток та вигадок. І що то: і самий престаренний дід і немощний, що, вивели його на вдвір’я та посадили на за-валині, і той, як, було, проходиш мимо нього, то так пильно дивиться на тебе, так аж не втерпить і скаже: «От дівка — так так!» А тепер яка тобі честь!.. Що то ще буде від матері?..

Серед такого величанняГ йде сердешна Оксана, і куди йде, не зна, бо од стида і світу не бачить. Плакала б, так вже й сліз нема, так вже серце запеклось, що й сльозинки очі не пустять...

Сяк-так добрела через силу до Миколиної хати, де чула, що мати її живе. Скріпила серце, відчинила сіни, посадила хлопця долі, подумала, перехрестилась, відчинила хату, глядь — господи! Хто то лежить?.. На полу, на рядні лежить старенька, худа-худа, як шкелет, жовта, бліда, очі запали, з-під старенького очіпка світить біле, сіде волосся;

вкрита стареньким кожушком і виставила руку, гі рукм суха-пресуха, як скіпка, і хоч спить, а стогне... «Хто сс?
– дума Оксана.— Чи не мати? — Так я ж не таку покинула її. Хоч вже й старенька була, та була повновида і ще не сі-да... Та хто се?..» Стоїть як укопана... труситься... зовсім зомліти... Тут сльози аж до серця підступили... як иобіж.пь річкою з очей... не здержалася, проговорила, хлипаючії: «Матіночко! Рід-нень-ка... Чи се ж ти?..» Стара лупнула очима, бистро подивилась на Оксану, а та аж за піл ухватилась — не встоїть на ногах... Стара заплющилась, вп’ять підняла очі і дуже пильно приглядалася; далі струснулась, стало їй дьоргати по лицю, глянула до бога, підняла руки... і тільки крикнула — ох!.. Вже Оксана кинулася до ніг, достає їх, хвата, щоб поцілувати, а сама так і заливається слізьми... Векла (се вона й була) випручала ноги, піднялась і сіла на полу; труситься, до бога руки підводить, силкується щось сказати — і не промовить... Оксана лежить долі, аж підплива слізьми, потім стала навколішки, піймала руку материну, і хоч та віднімала, а вона таки держить та виціловує її... і собі не зможе слова промовити!

Довго сього було; стара через силу і сказала:

— Що се ти наробила з собою? — та сказала так тихенько та люб’язно; звісно, як мати.

Хлипа Оксана, стоячи навколішках, і слова не скаже. Дух її захвачує.

— Ти, бачу, й сама знаєш, як себе звела! — стала казати Векла і слов не збере. Далі, силкуючись, промовила: — йди собі туди, куди від мене пішла. Нащо я тобі!

— Ох, мамочко!..— тільки й чуть від Оксани.

— Мені без тебе легше було... Я не можу на тебе дивитись... йди собі... коли здужаю... кликну тебе...

Оксана не встає...

— Мамо!.. Бозя!..— Се Митрик, що покинула його мати у сінях, бачачи, що двері у хату відчинені, поліз-поліз, переліз через поріг, доліз до серед хати, сів, розглядав, глянув на образи та показує ручкою і белькоче: «Мамо!.. Бозя!..»

Векла глянула на нього пильно, здригнула і питає дочки:

— Се воно?

— Воно, мамочко!

— Подай мені його.

Оксана, сама себе не тямлячи, ухопила дитину, положила на руки матері і припала до ніг материних.