Незабаром прийшла і Галочка, та чи роздяглася, чи ні, чи поприбирала своє усе, чи ні, а вже і питається:

>— Що то за пан з вами, панотче, сидів?

— То такий пан, доню, що благодать господня! Я і не бачив нікого простішого, як він. Не гордий, таки сам своїми руками узяв та й посадив мене край себе. Та що за преумнії розговори говорив. Повік того не забуду. Обіщав-ся і у ту неділю вийти до мене: каже, що йому зо мною буцімто весело було.

Здається так, що Галочка, почувши, що сей охвицер у ту неділю вийде, неначе трошечки почервоніла, так—ип одну годиночку, а далі і каже:

— Мабуть, що десь що розумне говорім!, бо па нас і по дивився, і хоч я двічі проводила дівчат у крнного тапця край самих вас, та він і не зирнув ні разу.

— Йому не до вас було: він мені у ту пору розказовав, що, каже, не сонечко ходить, а земля кругом його обіхо-дить.

Ол — Бач що! — сказала Галочка, дивуючись.

— Е, чи тільки він премудрості і розказовав? Коли б ти послухала його!

Галочка — хто її зна, чи вона утомилася, граючи з дівчатами, чи що, а щось не така веселенька була увесь вечір, як завсегда. Усе більш мовчала. А як лягла собі спати, то здихнула і подумала собі: «Чому се панн красивіші від простого народу?..»

Як се було коло теплого Олексія 7, так уранці дуже гарно надворі було: сонечко сяло, зогрівало увесь мир, берези починали розпукуватися, травонька зеленіла, і вже і про* ліски у садку Олексієвому процвітали, так було хороше, та хороше, що аж дух радовався. Галочка устала веселенька, рум’яная, красивіша і вона здавалася; упоравши, що треба було, сідаючи за роботу, перелічила, скільки день зосталося до тії неділі... Мабуть, затим, чи вспіє до-кончити свою роботу... Одначе, лічивши, як сказала: «суботонька, а там і неді...», та вп’ять щось-то зарум’янилась трошки та ніби усміхнулася, махнула ручечкою і сіла швидше за роботу.

— Таточку-голубчику,— сказала Галочка, як увійшов батько, управивши батраків,— се мені навдивовижу! Як таки можна, щоб сонечко стояло, а щоб земля ходила? Се, мабуть, панські вигадки!

— Ні, доню, зовсім ие вигадки, воно так і є. От як мені учора охвицер розказовав...

Тут Галочці щось веселонько стало на серденьку... Мабуть, вона зрадовалася, що почує, що і як у божому світі робиться. Може...

Батько їй багато розказовав, що чув від охвицера, і закінчив, що розумнішого чоловіка ще і не бачив. А Га^ лоч'ка йому у відвіт тільки і промовила: «Еге!» — а то усе слухала пильно, і усяке слово запримітила, і жалковала, що нікому їй розказати того усього, що охвицер казав батькові.

У середу Галочка здихнула та й подумала: «Як то ся неділя довго йде! Скільки вже днів, а ще й досі середа! До неділі ще...»

І вп’ять вона закраснілася...

У суботу увійшов Олексій у хату швиденько та й каже: «Знаєш, Галю, що я надумав? Охвицер зовсім не пишний і овсі не гордий. Закличу його до нас полудновати завтра». Галочка так і сторопіла. Дума і не зна, що сказати.

Батько вп’ять її спитав: «Чи добре так, чи як думаєш?»

— Та воно б то, пожалуй, добре,— ледве промовила Галочка,— так глядіть тільки те, чи піде ж вій до нас, до простих мужиків?

— О, я знаю, що піде,— сказав Олексій.— Коли посадив мене край себе і казав, що ми перед богом усі рівні, так такий вже не одцурається від хліба-солі. Та і що ж? Зберімося, налагодьмося, а не прийде — як хоче.

— А що ж ми йому налагодимо? У иас панського нічого нема, та й не знаємо, що для напік треба.

— Дурна ти, душко! Не усе одпакому хліб-сіль бог дав, що пану, що усякому чоловікові? Чого тут? Що є, то й подамо. Ми не пани, і він зна, що в нас панського нічого нема. Та й об тім ие турбуйся. Я постачу усе. Ти йди собі на вулицю грати, а я покличу Домаху: та була у пана наньмичкою, та зна, де, що, як зварити. А ти не турбуйся ні об чім.

Як же таки Галочці, будучи хазяйці, та не турбуватись! Роботу свою заховала, кажучи: «Вже тепер ні к чому починати квітки вишивати, вже суботонька. Я лучче нароблю квітків з шпалер та заквітчаю святії образи; он і голуби вже старенькі, треба новеньких зробити, та і піч, бач, як поколупалась!»

От і покликала зараз наньмичку і звеліла усю ту глину на печі, що поколупалася, стерти та новою позамазувати скрізь. Бо піч була з зелених водолазьких кахлів та на спаях червоною глиною позамазовано, так так хороше було, що не то що!..

Наньмичка піч пора, батрак долівку землею рівня, де повибивалося, а Галочка в’яже квіточки, та які вміла, які знала, самих гарних наробила і голубів новеньких попри-вішовала. А сама усе турбується думкою: «Коли б же гарної рибки придбали! Хто то в них буде куповати! Що то якби мені воля: я сама пішла б на місто та й купила б якої сама знала, щоб не стидно було».

От у неділю чи пообідала мерщій, чи ні, зараз Галочка підмела велику хату, повісила на кілочок чистий рушник, довгий та предовгий та мудро усякими квітами вишитий, накурила ладаном кріпко і заперла хату, щоб не видихалося, поки... У кімнаті стала вбиратися. І що то вирядилася — хороше та прехороше! Доброго нічого не брала, так лучче під простенького; та як же то па п\й усе чепурненько, любенько, штеппенько — як на картинці. Чи пора, чи пе пора збиратись, вже вона і вибігла... Біжить нулпцею і землі пе доторкається, а на душі так їй чогось-то иесело, так иесело... Добігла — і дівчат нема нікогісінько... Зпрк — і на колоді не сидить... батько ще не вийшов. А вже з десяток халавурів вже і швандяють по вулиці — дожидають ,^бору дівчат,