Довго такого багато говорили і спорили меж собою і із писанія, і так, своїми словами, а таки Семен Іванович не переміг Олексія ніяк, на тім у той день і зосталося. Усі були укупі, розговорювали люб’язно, і коли Олексій виходив куди до робітників, то Семен Іванович з Галочкою і голубилися, і милувалися меж собою; той усе просив, щоб роздумала та вийшла б за нього, а вона усе свого держалась і, плачучи, просила не згадовати вже більш про се.

— Добре!— сказав Семен Іванович вже перед світом, проходивши усю ніченьку по своїй кватирі і усе думаючи та придумуючи, як би по-своєму зробити.— Добре,— каже,— так зроблю. Навряд чи будуть тогді відговорюватись.

І чи спав, чи не спав тії ночі, а ранком вже і у Галочки.

Голублячи її, сказав, що, спросившись у начальства, їде завтра у свою сторону, аж до Прилуків.

— Надовго ж?—аж злякавшись, спитала Галочка.

— Так що, може, неділі дві або три проїжджу: не близька сторона.

— Зачим же ви поїдете?

— Діло єсть.

— Яке там діло припало?

— Галочко,— сказав Семен Іванович, поціловавши її кріпко.— Невже ж ти думаєш, що я тільки так просто поговорив з тобою і з панотцем об моєму щасті і, вислухавши, що ви мені, говорили, так вам і піддамся? Се вже лучче мені живому у яму лягти! Ні, я сього так не оставлю. Поїду додому, озьму від брата, від усіх родичів таке письмо, що вони не тільки позволяють, та ще і просять, щоб я оженився на обивателевій дочці.

— Кажіть-бо, Семене Івановичу, просто — на мужичці... Еге, бачите, вже ви зарані соромитесь сказати, що оженитесь на мужичці,

— Ні, душко, се не об тім... От, узявши такі бамаги, озьму і від архієрея лист, що нема гріха женитися на нерівні, як твій панотець каже. Та тогді, вернувшись, проситиму своїх начальників, та щоб приїхали, та розговорили вас з панотцем, та і отця протопопа попрошу, щоб з писанія поговорив.

Галочка як вислухала се, аж помертвіла. Звела очиці до бога, а у очицях блиснула сльозинка, здихнула тяжко, а далі і промовила:

— Ви таки усе своє?

— І вмру з тим і доведу до свого кінця,— сказав Семен Іванович.

— Не знаю,— сумуючи та тихенько промовила Галоч-ка... І увесь той день кріпко чогось-то журилася і не боронила Семенові Івановичу розказоваги Олексію, зачим він їде у свою сторону.

Олексій, вислухавши про усе, казав: «Побачу, що ваш брат і що родичі скажуть. Та послухаю, що говорити-меть і духовний чин. Тогді скажу своє посліднє слово — та й робіть, як знаєте».

Галочка, почувши се, пішла у кімнату, руки ламаючи.

І через увесь той день Галочка кріпко смутна була; сидить усе против Семена Івановича, дивиться на нього як ясочка, а того, об чім говорять, того і не слуха. Дивившись, дивившись, вже, видно, як стане їй на серці важко, то вихопиться у кімнату — і що то, господи, плаче!..

Прийшлось прощатись. Галочка вже й міри нема, як плакала! Ціловала його, пригортала до себе, хоче щось сказати, та за сльозами слова не промовить...

Олексій зложив руки, дивиться на се, а сльози і в нього так і капотять.

Семен Іванович, хоч і того сльози пройняли, та усе-таки не такий смутний був. Цілує її і усе просить, щоб не журилася, що він скоро звернеться і щастя своє привезе.

Вже й розпрощались зовсім, вже Семен Іванович вийшов з хати, і Олексій пішов проводжати його... як ось Галочка крикнула: «Семен Іванович, іще вернітесь!»

' Живо убіг Семен Іванович і кинувся до Галочки, а вона кинулася йому на шию, обняла його, цілує і силкується промовити: «Уостаннє... Уостаннє...» — так-бо сльози і річ заливають! «Уостаннє цілую вас,— через силу говорила Галочка,— уостаннє прощаюсь з своїм щастям, Не можна мені буде вам такого слова сказати... Не забу-. вайте мене! Не забувайте, як вас я щиро любила і що; для вашого щастя зробила!.. Прощайте!., Спасибі вам**

що ви мене любили!., що ви мені дали знати щастя па сім світі... Прощайте навік!..»

Випустила його з рук, ледве дійшла до кімнати та і впала перед образом. Як же почула, що вже уостаппс :іл ним зачинилися двері, уостаннє загомонів його голос, нона й заридала. Душу свою готова була виплакати!..

— Уртань, донечко, устань, не плач, не журися, не вбивайся так! Коли справді, що так його кріпко любиш, і о що ж, іди вже за нього... Я хоч і проти ночі, сам піду і приведу його. Не розривайте своїх серденьок! Може, знайдете своє щастя!

— Нехай, таточку, завтра об усім з вами поговорю*

На завтра увійшла наша Галочка до свого панотця...

Господи!., бліда та й бліда. Кровинки нема у тих щоках, що до сії пори, як мак, цвіли; очиці її почервоніли і позапухали (видно було, усю ніч плакала), а сама так від вітру і валиться.

Олексій аж злякався, побачивши її таку: «Доню моя мила,— став казати до неї, виціловуючи її,— втіхо моя, Галочко сердешна! Ти ж моє серце розриваєш, страждучп так! Яково мені дивитися, що ти сама себе живу у домовину кладеш!.. І я не сплю усю ніч, і я плакав об тобі і об нашому Семені Івановичу. Жалко мені і його. Роздумавши усе, далі помолившись богу, порішився: що буде, то буде, не буду вас розлучати. Усякий гріх озьму на душу свою... Сам постражду, а не відніму вашого щастя». Та з сею думкою і послав батрака до нього, щоб мерщій їхав сюди.