Зібравшись так і пішов з губернії, і не куди ж, як прямо додому. «Чого вже по другим місцям ходити? — дума собі, дорогою ідучи.— Спасибі богу, заробив добре; буде з нас зо всіх. Зараз куплю шкапу, справлю віз — і пішов луччий заробіток, чим від пішого. Жінці накуплю льону, нехай пряде: нехай наньмичку наньме, удвох більш нароблять. Матері буду усього постачати, чого забажа. Нехай, коли досі бідкалась, нехай на старості у розкоші поживе. Діточок приодягну; на зиму дровсць роздобуду І усього придбаю, і будемо жити, гадки не маючи».

Сердешний!

Ідеть він так собі, йдеть, поспішаючи додому, щоб радість їм принести, що бог щастя дав, і вже верстов з п’ятдесят зосталося йти до села свого... як зирк: доганя його... хто ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трєпо-четься, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки пін далеко зайде; гак Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене,' бо він здоровіший і привичний більш ходити.

Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: «Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то вій і відв’яжеться від мене».

Йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:

— Здоров, товаришу! Не втік від мене?

— Здоров, Денисе! де се ти взявся?

— А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?

— Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.

— Жалковав, ти?

— Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?

Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:

— Викрутивсь! Коли ж на мене папрасио сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?

— Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.

— Хіба ж я злодіяка який, га? — грізно крикнув на нього Денис.

— Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога!

І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі.

Геть-геть Денис вп’ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:

— Ти думаєш, що я через твої замки пропав?

— Через які замки?

— Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?

— Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.

' — Забув! Забудеш і справді.— І вп’ять замовкли.

Ідучи так довгенько, переходили через невелике село. Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. «Не треба сього!» — вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб пе зробив якого худа. Так думав собі Трохим: «Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього».

Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.

— Оттут відпочинемо! — сказав сідаючи Денис під грушу.— Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.

— А що в мене є? — сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.

Денис достав із-за халяви ніж престрашеиний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: «Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! знати тебе не хочу».

— Знаєш що, пане брате? — наївшись, став казати Денис.— Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.

Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали — і усе-таки Трохимові харчі — і пішли.

— У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? — спитав Трохим.

— А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не мав!

— Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.

— Цить, мовчи, не твоє діло!

І замовкли, і йдуть,

Через скільки там пройшовшії, іше Допис шГять і обізвався:

— А що, товаришу! поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому сслу будеш прокопі-довати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром ію-дили к допросу?

— Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшно діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім дел і простить, а ти покаєшся і покинеш скверно такс діло. Що “Ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати по моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забуї» про се, бо, кажу, ти покаєшся.