Далі став і об собі він думати та гадати! «Що мені,— каже,— на світі робити? Прийшлось у лиха грати з сим гаспидським — кроме хліба святого — вареником! Проковтнув би його, та й кінець ділу; так гріх, піст зайшов. Викинути? Так отець Микита казав, щоб я його ніде не дівав, а не послухати його, то ще, опріч біди, заставить себе у решеті возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не відчита...» Аж ось дивиться — приятель його, Радько Похиленко, стоїть окроме усіх у куточку та дріма. Нечипір собі й дума: «Підійду лишень до нього та порозпитаюсь, чи не можна як-небудь від них і навтікача; бо він ще тільки годів з п’ять як вмер, то ще, може, не дуже з ними з’якшався і, може, за живим швидше руку потягне». От і підійшов та й каже:

— Здоров, Радько! Чи ще мене не забув?

' — Здоров, Нечипоре,— каже Радько,— як тебе й за

бути? Я й тепер часто згадую, як то ми з тобою на тім світі гуляли.

— А як собі поживаєш?

— Та -зо всячиною. Як там кажуть: часом з квасом, порою з водою. Добре ви, живі люди, робите, що не дуже сікаєтесь на наш світ.

— А що? Хіба у вас не так, як у нас? — спитав Нечипір.

— Ні, братику! — казав Радько.— Тут вже увірвалась нитка. Воно б то для кого й добре: лежи скільки хоч, панщини не загадують, за подушне не тягнуть, отамана катма, жінка не гризе голови й моркви не скромадить, роботи ніякої, ні об їжі, ні об одежі не вбивайся... усе, усе-таки добре, та ба! Ні з ким. беседи водити, ні з ким слова промовити. Гробаки, та жаби, та усяка погань; от більш і нема нікого.

— Адже ви часто навідуєтесь і на наш світ? .

. — Та то вже, братику, з нудьги. Лежиш собі та й споминаєш: як у кого була жінка, то й думаєш, як. то вона, сердешна, собі поживає? От і винирнеш на ваш світ; аж гульк! у твоїй хаті та вже інший хазяїн, і все не так, як при тобі було: і господарство не туди йде; і об тобі вже ніякої пам’яті иема, тільки що у граматці записаиий; і діточки твої, як сиріточки: і голенькі, і босі, і голодні, і зовсім обіджені від вітчима та від нових дітей. От і озь-ме серце, зараз сонній жінці і надаєш тусанів: нехай возиться з знахурками та з ворожками, а ти своє узяв та й прав. Оттак і парубоцтво кинеться підглядати за своїми дівчатами, що божилися, що поки жива буду, любитиму тебе, а ти вмреш, і я за тобою, щоб і лежати укупі. Ти, як дурень, вмер, та ждеш її, ждеш з московський місяць — нема!.. Гульк на ваш світ! А вона вже й заміж пішла, і у колисці колише дитину, або, дівуючи, з другими перекидається та регочеться, а часом і тебе недобрим словом спомина... Нічого робить. Почухаєшся та й засядеш під плотом, поки йтиме з вечорниць, та тут їй пустиш яку-небудь мару, щоб з ляку трясця схопила... Коли ж інший був гуляка, що без чарки його і за живіт брало, от і зду-ма: «Піду хоч подивлюсь, як добрі люди на тім світі п’ють...» Прийде, так що ж? Усе не те, що при йому було: замість шинкаря сидить ціловальник, не у церкві його згадуючи: замість осьмухи, вже йде кварта, та й горілка розведена більш чим наполовину, і ціна не людська. От із серця, що йому робити? Католицького бузувіра, ціловаль-ника, учистить по лисині або патли обірве, що він і не зна, відкіль йому і біда сталася; каторжного підтовкачку головою у діжку догори ногами поставить; анцихристову посудину усю переб’є, народ із кабака розжене і таку славу наведе, що й самий невсипущий п’яниця три дня не посміє ногою у кабак ступити.

— Отеє ти, Радько, добре нагадав про горілку,— казав йому Нечипір.— Чи не хоч по чарці, ради вашого празника? Ходім до мене; у мене є добра горілка, аж із вольної крадькома від об’їздчиків проніс об масниці.— Се ж Нечипір кажучи брехав; який син у нього і крапля була у господі? одно те, що ні за що було сього добра й купити, а друге, що й Пріська не таківська була, щоб держати горілку дома, бо Нечипір добравсь би до неї, де б вона не була захована; а се Радька він підмовляв, аби б тільки з церкви вийти, а там би він і вдрав куди здря, нехай би його Радько опісля позивав за брехню. Так що ж бо! І тут сердешному Нечипорові невдача! Радько йому, кріпко здихнувши, каже:

— Ні, братику, ні! Сього вже й не згадуй. Рада б мама за пана, так пан не бере. Пішов би за тою чаркою не то що до тебе, та хоч би і за десять верстов* так щ<э жЬ куди я її питиму? Бач, живота катма! у горло віллю, а вона й вибіжить, і мені смаку не дасть, тільки добро занапащу; нехай зостається вона добрим людям...

— Так ке лишень, понюхаймо кабаки; ось вийдім лишень з церкви,— казав Нечипір, усе-таки піднімаючись на хитрощі.

— І сього добра не вживаю. Віддячують тут добре за сюю поваду.

— Як так? — питав Нечипір.

— А от як,— казав Радько,— от бач, я здорово нюхав кабаку на тім світі, так ось мені повнісінький ніс гробаків, та так, братику, лискочуть і вдень і вночі, що не то що, по усій домовині місця не знайдеш. Свербить у носі та й свербить, а не чхнеш.

— Бач, як у вас поводиться,— казав дивуючись Нечипір.— Так хіба є кара у вас за гріхи?

*— Де-то вже нема! — каже Радько.— За кабаку ніс відвіча; от я ж таки любив тягнути горілочку, так усі кишки разом і пропали, так що хоч відерко улий, то не зостанеться ні краплі. Хто охочий був битись, тому зараз кулаки повідпадають і руки скандзюбить у три погибелі. А жінкам, братику, жінкам, так що то достається! Овва! Яка була цокотуха та щебетуха, так тільки що піткнеться на наш світ, та й дума б то по старовині, щоб і тут па-щековати, та приньметься за зводи та за переводи; а тут їй зараз у рот і сіла жаба, та й квака, та так учепиться за язик та за піднебіння, що ніякою силою її і не відірвеш. А котора, не тільки молодиця, та й дівчина, коли була моргуха, та очицями поводила чи на парубків, чи хоч і на нашого братчика, та жодному ииіцечком признавалася, що тільки його одного любить, а зо усяким женихалася; а коли жінка, та від мужика другим сорочки мила... та стьожки у комір давала, та й друге що-небудь... так таким вже зараз очі й пропали, а замість їх у ямках гробаки аж кишать, брови повилазять та й друге-прочеє, так що сором і у люди показатись. Є тут усім халепа! Або котра жінка против закону піде та стане мужика вчити...

— Так що такій? — мерщій перехопив Нечипір.

— Та що? — каже Радько.— Звісно: катюзі по заслузі;' язику, щоб на мужика не гримала, достається своє: жаба у нього ввіп’ється, а руки поскорчує та позводить, так що й коваль молотом не порозправляє.

— Знаєщ же що, Прокіпович? — став прохати Нечипір Радька.— Будь ласкав, згадай, що колись і я тобі на нашому світі був у пригоді: ходім, зділай милость, на ча-сиику до мене додому, та отеє,усе, яка у вас наука є усяким жінкам, розкажи моїй Прісьці, чи не схаменулась би вона хоч трохи, та чи не перестала б вона мною орудувати, та мені волі не давати, та мене вчити. Тільки на часинку ходім, я тобі велике спасибі скажу і дуже буду дяковати.

— Ні, Нечипоре:. кусала така,— каже йому Радько,— себто ти мене мусиш під монастир підвести. Я вже бачу твою думку та гадку. Ти тільки хочеш мене одурити, аби б я тебе вивів із церкви, а там ти і згинеш з очей, та й шукай вітра в полі. Ні, братику, не піду і тебе не пущу; бо й я радісінький твого вареника хоч покушто-вати. От скільки годів, як я вже вмер, а сякий-такпй син, хто його і в вічі бачив. Пожалуй, на проводи наносять сюди на гроби чимало чого: чи куті, чи буханців, чи крашанок, чи пирогів; так нічого з того нашому братчикові і не достається за вашими попами та дяками. Тогді і наш отець Микита, виглядаючи на те, що діється на кладовищі, тільки посмоктує, та поплямкує, та аж об поли б’ється руками: що б то робив? По бороді тече, а у рот не попаде. А наш брат так і мовчи. Так бач, як мені тебе пусти-ти, коли я від тебе маю розговітись вареником? Ні, козаче! викинь із голови, щоб відсіля втекти. Мовчи та диш; а то щоб і тебе на локшину не покришили.