Зіскочили з коней і, не запалюючи світла, ввійшли до нутра. Тут було так темно, що Дужому прийшла думка, чи не втікати б. Але роздумався і стояв тихо. — Коли вже попався — думав, — то краще почекати й побачити, що це за люди та що дальше буде. Що полковник сказав би, коли б він тепер утік, не знаючи, в чиїх руках був?

Хтось запалив смоляну соснову скалку. Блиснув промінь і одночасно почувся голос начальника:

— Заслонити двері, щоб світла? лісу не було видно!

Розвісили довгу, стару верету, що заслонила просвіт згори додолу.

— Гаразд. Тепер давайте цього Дужого тут!

Дужий підійшов безстрашно і спокійно.

— Ти в якій сотні?

— Охочекомонній — відловів без надуми.

— Кажеш: були ліпші від тебе до реєстру?

Дужий ще раз здвигнув раменами, не відповідаючи.

— Хто веде краснянську? Все ще Шпаченко?

— Шпаченко.

Незнайомий випрямився і глянув здивованим оком на вогонь. Із другого, зачервонілого ока стікали сльози.

— Гей, гей! Колишній друг також. А в твоїй охочекомонній сотні хто сотником?

— Половка.

— Хто? Половка? Гриць Половка?

— Так.

— Запорожець?

— Так.

Незнайомий став ходити сюди й туди по малій хижині, довго не відзиваючися словом. Новина, видно, заскочила його, бо але рука йому дрижала, коли стирав сльозу з лівого ока. Кінець-кінцем опанувався і спинився перед Дужим.

— Правду ти кажеш? Ти знаєш, хто Половка для мене?

Дужий переступив із ноги на ногу.

— Як мені знати, коли я не знаю, хто ти є, пане?

Незнайомий повернувся до своїх людей і кивнув головою.

Тоді до Дужого підступив чоловік малого росту, з широким носом, скісними очима і промовив доволі чистою українською мовою:

— Схили голову, козаче. Це є гетьман його королівської милости Війська Низового Запорізького — Семен Забуський.

— Станеш на службу в мене? Я на людях визнаюся. На конях і на людях. Ти один із тих, що страху не знають. І сила в тебе є. Мені таких треба. Дам тобі хутір, який захочеш і де схочеш, і в реєстр впишемо. Хочеш бути в реєстрі?

Дужий наче надумувався.

— Хто б не хотів, ваша милосте?

— Я виріс на руках Половки. Він був, як батько. Він мене вчив і любив. Я хочу з ним бачитися.

Глянув допитливо на Дужого.

— Багато разів із біди мене виручив. Своїм сином звав. Напевно тепер також поможе мені. Його голос багато значить серед козацтва. Чи ти певний, що це Гриць Половка, запорожець?

— То він. То він — радше до себе говорив Забуський. — Коби то Половка перейшов до мене! — думав. Сила-силенна міг би мені допомогти! Старий Половка! Сотником тепер став! А хто ж знає краще військову справу, як не він? Той щенюк Нечай не такий дурний, як я думав, бо розумних людей вибирає. Шпаченко! Половка! — Ей, Дужий, слухай!

— Слухаю.

— Нечая ти бачив коли?

— Полковника? Бачив.

— І жінку його?

— Полковницю? Бачив.

— Де?

— У Брацлаві.

— А ти там що робив? Підозренне недовір’я забриніло в голосі Забуського.

— Наша охочекомонна недавно переїхала в Красне.

— Ага! Я чув про це. Де вони живуть? На хуторі, чи в замку?

— Де ж мені знати, ваша...

— Шкода, що не знаєш. Але дізнатися тобі не буде трудно, правда?

— Не буде.

Дужий чув, як його нігті в’їдаються в затиснені долоні. Радий був, що поночі Забуський не може бачити його очей.

— Ти не з балакучих. Це добре. Коли мені будеш вірно служити, високо зайдеш і жалувати не будеш. Поїдеш від мене в Красне?

— Як треба, поїду.

— Зайдеш до Половки. Скажеш йому, що його старий друг важко хорий та що хоче його бачити. Мій чоловік буде ждати на головній дорозі, там, де ми тебе стрінули. Коли ви будете самі, заведе вас до мене. Коли ти зрадиш і Половка людей приведе з собою, нікого не побачите. Розумієш?

— Так.

— І дізнатися мені, де Нечай і Хр ... — полковниця — поправився Забуський — чи в замку, чи на хуторі?

— Дізнаюся.

— Коли привезеш вістку, дістанеш нагороду і службу в мене. Коли ні, віднайду тебе. Зрозумів?

— Так.

— До Красного недалеко. Можеш зараз рушити, бо зранку мій чоловік ждатиме на вас. Їдь зараз.

Але Дужий стояв, не рухаючись.

Забуський глянув на нього допитливо.

— Я мав гаманець і кілька червоних у ньому. Цей чоловік забрав мені. — Дужий указав пальцем на того, що заскочив його при ватрі.

— Віддай! — крикнув Забуський грізно, хапаючи за кинджал. — Гаманець перейшов швидко назад за пояс Дужого.