Весна була в Чигирині. Булава світила, як світить тепле сонце, під якого промінням усе живе, росте буйно, жваво, скоро. Росло життя й у Чигирині скоро, скоро, наче хотіло відробити втрачені роки, десятиліття, століття...

У гетьманському дворищі, в тій його частині, яку побудував іще старий Конецпольський, у великій, просторій кімнаті горіли десятки воскових свіч і великий вогонь палахкотів на коминку. Кімнату заповнювали старшини, що розсілися на широких липових лавах та ясеневих стільцях.

При окремому довгому столі сидів Виговський у товаристві кількох писарів із генеральної канцелярії.

Гетьман, спертий ліктями на поруччі дубового стільця, видно був уже втомлений довгими нарадами, розмовою з послами, докладними звідомленнями, яких домагався від кожного з полковників, бо тяжкі його повіки впали до половини очей, обличчя витяглося і брови знерухоміли над очима.

Нечай, який звітував про свій полк іще попереднього дня, прислухався тепер до звідомлення полковника Шумейка з Ніжена і бачив, як хмари збиралися над чолом гетьмана.

Прокіп Шумейко, що до повстання був отаманом у реєстровому полку, той самий, що по корсунському погромі здобув і до основ зруйнував кодацьку твердиню, говорив поволі, описував склад полку, озброєння і старався говорити докладно, так, як хотів гетьман, коли ось несподівано гетьман перебив йому:

— Хто є Гриць Кобилецький, Прокопе?

Шумейко, козак кремезний, дужий, статечний у рухах і в слові, якому гетьман так нагло перервав його мову, глянув на гетьмана здивовано.

— Кобилецький?

— Так.

— О! Сотник ніженської сотні.

— Пришлеш мені його. Я його не знаю.

— Добре. А чому?

— Та ось пан Потоцький його дуже вихваляє. Не служив він раніше у пана краківського?

— Не знаю.

— Що ти про нього думаєш?

— Голову має на карку і відважний. Але... часом надто ляхом несе.

— Отож пан Потоцький пише, що він багато справніший від тебе і радить йому полк передати.

— Ось воно як! — упав голос із гурту.

А Демко Лисовець, полискуючи білими зубами до світла свічок, зажартував:

— Ти йому, Прокопе, бачу, також у печінках сидиш, не тільки Данило.

Гетьман похитав головою.

— Так. Данило тому, що ліг ляхам на шляху і не перепускає, а ти тому, що полковником у його Ніжені. Але щось ця справа з Кобилецьким мені не до вподоби. Пришли мені його.

— Пришлю, батьку. Він тут, у Чигирині, тепер зі мною.

Гетьман підвівся із стільця.

— Я думаю, панове товариство, що на сьогодні буде з нас. Докінчимо наші справи завтра.

Підвелися старшини, і рух та гамір знялися в кімнаті. Але година вже була пізня і кожний спішився на квартиру, тому швидко стали розходитись. Вийшов і Нечай із Богуном та Лисівцем, і перед домом затримався.

— Ти де стоїш на квартирі? — спитав Богун.

Нечай указав на будинок.

— Там, де й ти. Але я тепер їду в Суботів.

— У Суботів? О!.. То певно Христя в Суботові, так?

— Так.

— Шкода. Поїхав би з тобою, але я ще сьогодні діла маю. Поздорови її від мене.

— Добре — відповів Нечай.

Два козаки, що чомусь то вешталися коло коней, глянули один на одного, прислухаючись до розмови. Один кивнув значуче головою другому й обидва щезли в тінях ночі, ніким не помічені.

Дрозд привів коні. Нечай вискочив, кликнув до Богуна, Лисівця та інших "добраніч", повернув круто конем і рушив за браму.

Лисовець глядів у слід за ним, щось думаючи. Потім узяв Богуна за руку і повернув до будинку.

— Коли б я мав сина — промовив — назвав би його Данилом.

— Ба..! — відповів Богун.

Лисовець глянув на Богуна і таки не зміркував, що це слово мало значити.

Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, бо тільки злегенька порошив дорогу і степ.

Високі зісохлі трави похилилися під вагою замерзлого снігу та дрібних брилок льоду й припадали до землі.

Тяжко було сягнути зором дальше, бо все було сіре, сіро-біле. Тяжко було збагнути, де кінчиться степ, а де починається небо.

Тонкий лід ламався під кінськими копитами. Буланий Нечая, який вистоявся ввесь день, рвався вперед.

Давно минули Чигирин.

Тихо було довкруги. Стукали тільки кінські копита; задзвонила часом підкова в підкову. Десь далеко в нічній темряві зловісно розлягалося виття вовків.