Це принесло йому полегшу, то ж узяв ізнову жменю снігу до уст і підвів руку до чола. Але ще швидше відняв її назад, перестрашений украй, бо рукою натрапив на ґудз на чолі, не самовитих, здавалося йому, розмірів, і на пальцях почув липку кров.

— Я мабуть ранений — майнула в нього думка і йому зробилося знову слабо. Поклав голову на сніг, набрав рукою нову жменю снігу і приклав до чола. В голові йому крутилося і він так лежав напівпритомний, не дбаючи ні про що.

Аж ось почув, що хтось тягне його за руку, штовхає й термосить ним. Із трудом відкрив очі та повернув у той бік голову. Побачив над собою тоесті вуси і скривавлене обличчя Маковського. Свідомість стала повертатись.

— Що? Що сталося? — насилу спитався, чуючи, що говорення справляє йому велику трудність.

— Німці... — почув голос Маковського.

— Німці... — повторив і він без думки.

— Велика частина сотні лягла. Де решта, годі знати.

Притомність верталася Криницькому щораз повніше.

— Німці! Ох, німці! — Тепер пригадав собі, що коли наскочили на них райтари, він поклав одного, прошиваючи його рапірою, але заки видобути лезо з-поміж ребер, другий райтар прискочив до нього з довгим, видно вистріленим пістолем, бо підніс його вгору. Певно тим пістолем від німця дістав він так по голові, що пам’ять від нього відійшла і світ йому почорнів.

А Маковський говорив далі...

Криницький дивився на нього, чув його голос, але йому чомусь здавалося, що він говорить не до нього. Його головну увагу захопило чоло Маковського, одверте широко до кости, покрите чорною, сціпенілою кров’ю. З тих сціпів поволі спливали малі, тонкі струмочки крови, бігли між бровами на ніс і з кінця носа спадали на сніг, як водичка зі стріх спадає по віскряках льоду на землю.

— Вони вже заплатили за нас — говорив Маковський — як васць іще під оболоками літав. Сотня Пошивайла розбила ввесь той німецький реґімент, мало кого при житті залишаючи.

— Сотня Пошивайла?

— Так, васці сотня.

— А — а де вона тепер?

Маковський хотів зморщити брови, але тільки кров живішими струмочками потекла вниз. Махнув рукою.

— Що сталося з нею?

— Як розбила німецьку райтарію, попала між два реґіменти німецької піхоти.

— І що?

Маковський похитав головою.

— Я не бачив добре, але мені здається, що мало хто остався в живих.

Криницький, уже зовсім очунявши, сів, неначе б силою хтось його посадив.

— То що?.. То що?.. Ляхи виграли, чи як?.. — вимучив наостанку питання і вирячив вистрашені очі.

— Не думаю. Битва ще йде. Чуєш васць стрілянину. Мені здається, що ляхів викинули з міста, де вони нишком вдерлися. Я бачив два реґіменти драгунів, що втікали, мов зайці. Тепер дивися: нові драгунські полки йдуть!

Криницький глянув. Перше, що помітив, було те, що наставав ранок. Із хвилини на хвилину ставало видніше.

Скрізь горіли хати, стодоли, повітки, стоги, плоти, але тепер замість світла вони кидали більше диму, що мотався всюди, заходив у ніздрі й очі. Від попелу й саджі сніг довкола почорнів.

Долиною в напрямі міста посувалися лави червоної драгунії під звуки трубок і тупіт коней.

Раптом Маковський схопився, прикляк, ухопив Криницького за лікоть, неначе між ними не було ні гніву, ні ворогування, і крикнув:

Це Пясочинський! Це його полк! А той — власний Калиновського!..

Драгуни йшли... Труби грали...

Нараз із-за горіючих хат, наче буря грізна, нагальна, непереможна, громова, вихопилася з гуком і шумом темна, густа лава їздців, що рвала проти драгунії, як гураган, як та шалена стихія, що все перед собою ломить, змітає, нівечить.

На чолі лави лопотіла на вітрі велика, полкова корогва, що то її Криницький подивляв іще в Брацлаві.

Поруч хорунжого на великому буланому коні їхав високий їздець, полискуючи срібним панцером.

На цей вид Криницький аж віддих утратив, очі вирячив, уста відкрив.

— Як архангел Михаїл! — хотів сказати, але не зміг.

— Дивись! Дивись! Полковник Нечай! — почув голос Маковського, про якого він уже й забув, немов ніколи з ним не зустрічався. — 3 ним брацлавська сотня! І яланецька і мабуть чечельницька. Перші брацлавці! Боже! Боже! — і Криницький сам не знав, чи цей оклик вийшов із його грудей, чи Маковського.

А ті йшли, наче вихор. Земля стугоніла під копитами коней, дерева гнулися від вітру, дим обкутав лави. Здавалося, що це не відділ кінноти йде в наступ, а жахливий схопився буревій, який рве все, трощить, бурить, руйнує. Ще хвилина, коротка, як думка, і пішов лоскіт, наче удар грому і дві розгукані хвилі зударились. Блисли ясні леза в повітрі, блисли пооодинокі стріли і ця темна, нестримна, бурхлива, непереможна хвиля перевалилась через червоні мундири драгунів і пігнала далі, мов би зовсім не зустріла опору.