— Чекай, вашмосць. За годину-дві надійдуть сюди драгуни пана Конецьпольського, що до Гумані відрекомендовані з ротмістром Головацьким. Про нього я вашмосці недавно розказував. Будутьлюди!

— То тепер не займати його?

— Тепер - ні. Мусимо вдавати, що ми нічого не знаємо. Жид також не скаже. А як прийдуть драгуни...

— То заплатить гільтяй за німців.

Якась безшелесна тінь просунулась у темряві за шинквасом і щезла. Ніхто її не завважив. Вогонь на комині пригасав і кімната знову потонула в сутінках.

— Що вашмосць із ним зробиш? — запитав нараз якось неспокійно Корицький.

— Завтра буде на палі — відповів Чарнецький, твердо затискаючи уста.

— До гетьманів вашмосць не повезеш його?

— Завтра буде на палі — повторив Чарнецький.

— Малєц!

— Слухаю, ваша милосте.

— Ти чув, що жид сказав? Іди і май око на Нечая. Щоб він нам не висмикнувся.

— Слухаю, ваша милосте.

Але Малєц довго не вертався і шляхтичам довелось довго чекати. Попивали мед, служба підкидала колоди до вогнища, часом хтось кинув словом, але розмова не в'язалась. Так і видно було, що всі на щось чекають.

Розбитий, нещасливий Шльома приніс нову бочівку меду, але до розмови також не мав охоти.

Напослідок з'явився Малєц.

— Ти що? Заснув там?

— Ні, ваша милосте. Стежив.

— Був хто в нього?

— Тільки той козак, що сюди приходив. Його він Шпаченком кликав. Довго говорили, але я не міг усього почути. Щось про Бар, русавські ліси, Січ, про якихось драгунів... Потім якась мала дівчина прийшла і її за щось дуже хвалили. Коли Шпаченко й дівчина відійшли, Нечай скликав своїх людей і тепер збираються в дорогу.

— Не знаєш, куди?

— Не знаю, ваша милосте.

Корицький не втерпів:

— Чи вашмосць не мав когось мудрішого вислати? Він нічого не знає, хоча міг багато розвідати.

— Чуєш, що пан полковник Корицький каже? — запитав Чарнецький. — Про те ми ще обидва поговоримо. Тепер іди і скажи тому козакові, що ми хочемо з ним говорити.

Незабаром Нечай, готовий до дороги, в довгій чорній киреї з верблюжої шерсти, ввійшов до шинкової. Глянув на шляхтичів, потім за шинквас, де сподівався побачити Шльому.

— Шльомку!

— Нема тут Шльоми — відізвався Корицький. — Ов, бачу, що пан кавалір вибирається вже в дорогу. Не завидую, бо там така погода, що й собаку шкода було б вигнати. А, може, пан кавалір із нами ще меду нап’ється? Славний мед!

Нечай схилив голову. Усмішка не сходила йому з уст.

— З такими славними на цілу Річпосполиту кавалірами — промовив — велика честь засісти при столі. Коли ваші милості такі для мене ласкаві, неполітично було б відмовити, хоча мене дорога чекає.

Оссолінський, що з вдоволенням приглядався до козака, відсунувся, щоб зробити йому місце. Корицький вимовним поглядом глянув на Чарнецького.

Нечай сів, беручи в руки чарку.

— На здоров'я, мосці каваліре!

— На здоров'я ваших милостей!

Випили. Корицький дав знак слугам налити чарки вдруге. Кладучи руки на стіл, звернувся до Нечая.

— З васці політичний кавалір, як бачу. Шкода тільки, що васць так поспішає.

— Пан полковник Корицький — відповів Нечай, усе ще всміхаючись, — справді незвичайно ласкавий для мене, як і ваші милості. В цілому краю не міг я зустрінути кращої компанії, як компанію ваших милостей. Тому рачте, панове, дозволити ще раз мені випити на здоров’я пана Чарнецького, пана Оссолінського і пана Корицького, їх милостей!

Слуги знову налили нові пугарі. Чарнецький, з якого досада виразно виступила на його обличчя, не стримався.

— А з ким же то маємо честь пити? — запитав, не приховуючи злобної ноти в голосі. Два інші шляхтичі бистро поглянули на Нечая: Корицький із злорадою втіхою, Оссолінський із цікавістю, що Нечай відповість.

— Як то? — Нечай удавав здивування. — Адже Шльома вже сказав вашим милостям, хто я. Так, я є Данило Нечай, до послуг вашим милостям.

На місце злобної усмішки темна хвиля люті виступила на обличчя Чарнецького й Корицького. З поміччю прийшов Оссолінський.

— То вашмосць був із Хмельницьким у Франції?

— Був. На службі нашого милостивого пана Володислава.

— Я чув про це. Був вашмосць у Парижі?

— Був, ваша милосте.

— Я чув, що вашмосць відзначився дуже при облозі Дюнкерки.

— Ваша милість дуже ласкавий для мене.

— Мій дядько казав, що з вашмосці славний кавалір.

Нечай не відповів нічого, тільки схилив голову, дякуючи. Оссолінський глянув і, ніби нова думка прийшла йому, продовжував:

— Не можу зрозуміти, чому вашмосць, що є добрим шляхтичем, не поступить на службу нашої Речіпосполитої, як годиться шляхтичеві?