Чоловік. Нарешті, моя люба, ти маєш те, що хотіла.

Жінка. А що я хотіла?

Чоловік. Самотності. Самотність у пустині.

Жінка. І це називається нашим медовим місяцем?

Чоловік. Ти мріяла провести його подалі від людей. (Цілує її).

Жінка. Бо жінка може бути впевнена в своєму чоловікові тільки тоді, коли його ніхто в неї не зможе відбити.

Чоловік. Але ж я тебе кохаю скрізь — і в пустині, і не в пустині!

Жінка. В пустині кохання міцніше. Бо тут більше нікого кохати.

Чоловік. Невже ти мені не віриш?

Жінка. Чоловікам тепер вірити не можна. Чоловікам вірять тільки ненормальні. Сподіваюся, ти не вважаєш мене за ідіотку?

Чоловік. Я? Не знаю.

Жінка. Тобто як не знаєш? Та що це таке? Ти не знаєш — ідіотка я чи ні?

Чоловік. Я не про те. Не знаю, чи можна вірити чоловікам, чи ні.

Жінка. Не можна і не слід. Поцілуй мене...

Чоловік. З охотою.

Жінка. Боже, нарешті ми самі.

Чоловік. Так. Хоча, по щирості, мені якось моторошно в цій пустині.

Жінка. Зате я почуваю себе царицею. І кожна жінка на моєму місці...

Чиясь тінь падає їй на обличчя.

Археолог. Даруйте, але...

Жінка (скрикує). Ой!

Чоловік (обертається, бачить Археолога, до жінки). Але ж, моя люба, тепер право на ревнощі, здається, переходить до мене. В цій пустині — чоловік! Юнак. (Розпалюючись).То це ти й затягла мене на край світа, домовившись про побачення з коханцем?

Археолог (дедалі більше дивуючись). Даруйте, але... Мені б не хотілося ставати причиною непорозуміння...

Жінка. Я- я...

Чоловік (кричить). Тільки ідіот може довірятися жінці! Вона обкрутить вас у безлюдній пустині!

Археолог. Але ж послухайте, нарешті. Я — жінка. Просто незручність професії... Самотність... Штовхає до... Камуфляж, так би мовити.

Жінка (зіскакує). Ага! Цим усе мало скінчитися!

Чоловік (спантеличено до Археолога) Ви — жінка? Але що? Я хотів спитати...

Жінка (розтелесовано). Він ще хоче питати! Придурюється, буцім нічого не знає...

Археолог. Прошу вас... Заклинаю!.. Зупиніться!.. Між нами — нічого спільного... Я археолог... Мені потрібні уламки, черепки...

Жінка. Черепки! Я так і знала! Розбити чуже життя — і збирати черепки! Але я не дозволю! Нікому. Ви! (Насувається на Археолога).

Археолог відступає.

Я гнатиму вас через усю пустиню!

Чоловік (пробує стримати жінку). Це ж смішно. Це ж смішно... Моя люба...

Жінка. Я очищу цю пустиню від!.. Я знищу тут усе!.. Я-.

Археолог, задкуючи, втікає в пустиню. Жінка знесилено опускається на пісок.

Чоловік (стурбовано). Моя люба...

Жінка. Я така нещасна! (Плаче).

Чоловік. Дозволь, я тебе поцілую.

Жінка. Води...

Чоловік. Ти моя єдина!

Жінка. Пити...

Чоловік. Для тебе...

Жінка. Він хоче замучити мене... Щоб я вмерла від спраги... Води!

Чоловік злякано біжить до машини, торохтить там каністрами.

Жінка. Я вмираю від спраги...

Чоловік (появляється з двома каністрами). Річ у тім... річ у тім, моя люба...

Жінка. Нарешті, я діждусь від вас ковтка води...

Чоловік. Річ у тім (підносить каністри догори, поторохкує ними)... Вони порожні... Абсолютно... Бодай краплину!

Жінка. Яке мені діло? Візьміть інші!

Чоловік. Інші — теж.

Жінка. Що — теж? (Сідає).

Чоловік. Порожні...

Жінка. А де ж вода? (Схоплюється).

Чоловік. Не знаю.

Жінка. Ви не знаєте? (Йде до нього, як перед цим на Археолога). Зате знаю я!.. Тут змова... Мене заманили в цю пастку... Щоб... Але я не дозволю! Чуєте! Негайно — по воду!